Дін Кунц - Хранителі

не лише спогадував добрі давні часи, а й убивав усіх змій, що траплялися йому на шляху. Останнім часом самотність і безглуздість власного життя настільки допекли його, що він почувався як напнута тятива лука. Йому треба було вивільнитися від нагромадженої злості, тому вбивство кількох змій — невелика втрата — здавалося чудовими ліками від душевного сум’яття. Але поки він дивився на змію, то усвідомив, що в її існуванні більше сенсу: вона займає певну екологічну нішу й напевне отримує від життя більше задоволення, ніж він. Трейвіса почало трясти. Він не міг прицілитися і змусити себе натиснути на гачок. Убивці з нього не вийшло, тому він опустив револьвер і повернувся до каменя, на якому залишив рюкзак.

Змія, безумовно, була мирно налаштована, позаяк одразу винувато опустила голову на камінь і завмерла.

Через якийсь час Трейвіс розірвав пакунок «Орео». Це були його улюблені ласощі ще з отроцтва. Він не їв їх уже п’ятнадцять років. Печиво було таким же смачним, як і тоді. Трейвіс відпив «Кул-ейд» із фляги, але напій сподобався йому менше, оскільки виявився занадто солодкий, як для дорослого чоловіка.

«Невинність, захват, радощі та ненаситність молодості можна згадувати, але навряд чи можливо повернути», — подумав Трейвіс.

Давши змії-гримучці разом з її сонячними ваннами спокій, він знову взяв рюкзак на плечі й почав спускатися південним схилом у затінок дерев. Там починався каньйон, а повітря освіжував весняний подих вічнозеленого лісу. На західному схилі, що вів до темного дна каньйону, Трейвіс повернув на захід і ступив на оленячу стежку.

Через кілька хвилин, проходячи між парою каліфорнійських платанів, крони яких нахилились, утворивши подобу склепіння, Трейвіс опинився на осяяній сонцем галявині. На протилежному її кінці оленяча стежка губилася в тій частині лісу, де ялинки, лаври та платани росли щільніше, ніж в інших місцях. Попереду був крутий схил, що вів на дно каньйону. Хоча Трейвіс стояв на самому краєчку залитої сонцем галявини, його черевики ховалися в тіні, та й бачити він міг уперед лише метрів на п’ятнадцять. Потім стежка різко обривалася в темряві.

Щойно Трейвіс ступив у тінь дерев, як із сухого паростя справа виплигнув пес і, хекаючи, кинувся до нього. Це був чистопородний золотистий ретривер. Навскидь йому, мабуть, було трохи більше року, бо хоча тілом він уже скидався на дорослого пса, проте не втратив іще цуценячої жвавості. Густа шерсть ретривера, куди понабивалися якісь колючки, травинки та листя, була мокрою, брудною, скуйовдженою і закустраною. Пес зупинився навпроти нього, присів, підняв голову й подивився на чоловіка з непідробною приязністю.

Хоча ретривер і був брудним, усе ж він не втратив своєї привабливості. Трейвіс нахилився, погладив його по шерсті й почухав за вухами.

Він також очікував, що зараз із порослі вигулькне захеканий хазяїн, можливо, розлючений через його втечу. Але ніхто не з’явився. Трейвіс вирішив перевірити, чи на псові, бува, нема ошийника й жетона. Ні того, ні другого не виявилося.

— Ти ж не дикий пес, еге ж, хлопче?

Ретривер відхекувався.

— Ні, ти занадто приязний, як для дикого пса. Загубився?

Пес понюхав його руку.

Трейвіс помітив, що, крім брудної та закустраної шерсті, на правому вусі ретривера запеклася кров. На передніх лапах виднілася свіжіша рана, так наче пес тривалий час біг якимись нетрями та хащами, від чого подушечки на лапах потріскалися.

— Видно, що ти подолав важкий шлях, хлопче.

Пес тихо заскавчав, наче згоджувався із Трейвісом.

Той продовжував гладити його спину й чухати за вухами, але за мить чи дві усвідомив, що очікує від пса того, чого він не може йому дати: сенсу та мети його життю й полегші його горя.

— Добре, йди.

Трейвіс легенько поплескав ретривера по боці й випростався.

Пес продовжував сидіти.

Трейвіс проминув його і ступив на вузьку стежину, що вела в темряву.

Пес оббіг його і всівся посеред стежки.

— Ну ж бо, хлопче.

Ретривер вишкірив зуби і глухо загарчав. Трейвіс спохмурнів.

— Відійди, ти ж бо хороший песик, — промовив Трейвіс і спробував обійти його.

Ретривер продовжував гарчати, відтак вишкірився й заклацав зубами просто біля його ніг. Трейвіс відступив на два кроки.

— Гей, що з тобою?

Cобака припинив гарчати й тепер лише важко хекав.

Трейвіс знову спробував піти вперед, але пес ще лютіше кинувся на нього. Він не гавкав, але гарчав ще сильніше, постійно намагаючись вкусити його за ноги, тож Трейвісу доводилося поступово задкувати. Таким робом він зробив вісім-десять кроків слизьким покривом із висохлих хвоїнок, відтак перечепився і впав на задницю.

Щойно Трейвіс усівся, пес відвернувся від нього, подріботів галявиною до межі схилу й зазирнув у темряву, щосили при цьому нашорошивши вуха.

— Клятий пес, — промовив Трейвіс, але тварина не звернула на його слова жодної уваги. — Що, до дідькової матері, з тобою таке, песику?

Стоячи в тіні лісу, пес продовжував дивитися на оленячу стежку та вглядатися в темряву лісистого схилу, що вів углиб каньйону. Його хвіст був підібганий.

Трейвіс набрав з півдюжини камінців і вже першим поцілив у ретривера. Хоча удар був досить болючий, пес не заскавчав, а просто здивовано підскочив.

«Ось я й догрався, — подумав Трейвіс. — Тепер він перегризе мені горлянку».

Але пес лише