Оля Зубарєва - Наші дракони вбивають нас

«Бреше, бреше, бреше вона була свята! Для священика проводжати тіло в останню путь така сама звична справа, як лікування поламаної руки для травматолога, як упаковування придбаних кимось товарів для продавця… А як на мене, вони просто дурисвіти, які вводять в оману і людей і себе! Якби Господь хотів прийняти, як вони кажуть «раба свого», він би це зробив і без їхньої допомоги. До того ж це вони раби, бабуся була вільної, мов птаха! А взагалі, хто такий Господь? Де він? Я не вважаю себе вповноваженою судити про такі глобальні речі та, на мою думку, суспільству просто треба у когось вірити, аби перекладати свою провину за невдачі та просити допомоги. Я не заперечую, що є хтось вищий, хтось, хто управляє цими дурними створінням, проте я не сприймаю, коли цій істоті дають імена, зводять храми, поклоняються…»

Тереза вперше за довгий час заплакала… гірко і беззвучно…

— Дивна була вона, ця Ульяна…

— Отож бо: погляд такий, наче знала щось доступне їй одній, раптово зникала кожні півроку і так само без попередження поверталася у вир подій.

— Дурна вона, вірила у свої ілюзії, а їх за 50 років назбирала чимало.

— Зате які вірші писала…

— Я тебе прошу, просто це було єдине, до чого була спроможна, університету не закінчивши, сплуталась з тим, як його, Данилом чи що… археолог був великий… подорожувати їм, ти диви, здумалось. Чесні люди щоденною працею собі хліб здобувають!

— Заздриш ти, стара дурепо, от і все.

— Може і так…

Дві жіночки під п’ятдесят, дві далекі родички, ще ті пліткарки, які зараз жили сварками та пересудами, так само як у двадцять гулянками та випадковим сексом.

Чорна маса похилила голови у скорботі, втупила напівпорожні очі у глевку мішанину, з якої діти у дворах цього міста бува після дощу ліпили калачики, а романтичні особи називають «мати-сира земля». Печаль сідала на плечі, юні, старі — без різниці, міцно обіймала, висмоктуючи усі живильні соки, кров, лімфу, сперму — хто, що цінував. Дивна річ — поховання, купка істот тужать над бездиханним тілом, лише тому, що так прийнято. Страх сковував груди кожного: колись і їхнє єство стане предметом лицемірних промов та сліз (треба встигнути привести себе у форму написати книгу внести благодійний внесок до фонду захисту вимираючих кенгуру треба ВСТИГНУТИ). Та цього разу інший страх цілував усіх, він був якийсь підсвідомий, непояснювальний. Можливо давалось в знаки, те що тіло було не лише бездиханне, а й безсердечне, хто зна…

День напередодні

— Гелен, ану ворушись давай!

— Іду я, іду! Не кричи ти, віслюк!

— Хах, віслюк, ти диви, я бачу перебування у людському товаристві далось тобі у знаки… — гучний громоподібний регіт прокотився стінами моргу, познущавшись над їхньою білосніжною святістю. Клан, блідий, темноволосий з бордовим амбре юнак, із очима, що колються, та усмішкою, від якої стає моторошно, разом зі своєю напарницею на сьогодні, котру він усім своїм єством не переносив, опинилися в установі, останній на землі для мерців, не спроста.

— Ой, яка краса! — скрикнула Гелен, почавши вертіти у руках пончик, вкритий рожевою глазур’ю та різнобарвною присипкою.

Санітар Женя, обожнював такі: на смак було точнісінько як готувала його мама. Сьогодні через дзвінок чергової коханки, змушений був мчатися до дому, по дорозі заскочивши до магазину за дієтичним йогуртом для неї та пляшкою «Балтики» для себе. Слід лише уявити ту розпуку, що оповила його поки що слабий розум, коли він змушений був відірватися від такого ласого рожевого звабника та підняти телефон, аби уникнути чергового скандалу.

— Я тебе прошу, нічого не чіпай! Та поклади ж ти на місце! — та Гелен його не чула, з усіх сил намагаючись знайти застосування цій дивній та симпатичній знахідці. Начепивши на голову, як корону, трошки більше хвилини з радісними криками кружляли між колишніми учителями, лікарями, хабарниками, зрадниками, алкоголіками, поетами. Якби вона відображалась у дзеркалі, то побачила б, як чарівно розвивалися її білосніжне кучеряве волосся, до стегон. На жаль, дракони не можуть бачити себе і ця висока, струнка блакитноока красуня, предки якої були неаполітанцями не виняток. Як і усім драконам вік її людського втілення визначити було не можливо, очевидним було одне — воно було ідеальним.

Знайшовши не підходящим таку роль рожевого предмета, ім’я якому вона не знала, Гелен почала вертіти його на пальці і вже збиралась викинути геть, як пончик розпався, усипавши своїми останками чоловіка, якому було вже байдуже.

— Якби ми було вдома я б тебе спалив!

— Але ж ми не вдома! — весело заперечила Гелен.

— Ми на роботі, тому займайся справою!

— Ти злий…

— А ти дурна!

— Ось вона. Я знайшла її.

— Так, це вона, я відчуваю розряд на кінчиках пальців, — верхні кінцівки Клана