Роджер Желязни - Володар Світла

Тепер і Ратрі належала до впалих із Міста Небесного, носячи шкуру простої смертної. Вона мала всі підстави ображатися через ту історію, і Тек розумів, на який ризик іде Ратрі, даючи їм притулок, не кажучи вже про її особисту присутність під час цієї справи. Якби звістка про це потрапила назовні й була почута ким слід, вона могла б утратити будь-які шанси колись поновитися в правах. Тек пам’ятав її як темноволосу красуню зі срібними очима, яка їде Проспектом Небес на місячній колісниці з чорного дерева й хрому, запряженій огирами чорної та білої масті, у супроводі варти, теж у чорному й білому, змагаючись у пишноті із самою Сарасваті[11]. Текове серце стрибнуло у волохатих грудях. Він просто мусив побачити її знову. Однієї ночі, вельми вже давно, за щасливіших часів і в кращій подобі, він танцював із нею на балконі під зірками. Це тривало лиш кілька митей. Та він пам’ятав, а мати такі спогади, коли ти мавпа, тяжко.

Тек зліз із крокви.

На північно-східному розі монастиря здіймалася вежа, височенна. У вежі тій була світлиця. Казали, що в ній повсякчас пробуває богиня. Щодня там прибирали, постіль міняли, спалювали свіжі пахощі й покладали просто у дверях жертовні приноси. Двері ці зазвичай тримали на замку.

Були там, звісно, вікна. Питання про те, чи змогла б крізь одне з них пробратися людина, так і залишиться суто теоретичним. Тек же на практиці довів, що мавпа це може.

Видершись на дах монастиря, він подряпався на вежу, рухаючись від цеглини до слизької цеглини, від виступу до нерівності, підсобакуватим гарчанням небес; кінець кінцем зачепився-таки за стіну точнісінько під зовнішнім підвіконням. На нього безугавно падав дощ. Він почув пташиний спів у кімнаті. Побачив краєчок мокрого синього шалика, перекинутого через підвіконня.

Схопився за край і підтягувався, аж доки зміг зазирнути.

Вона була спиною до нього. Сиділа в синьому сарі на ослінчику в протилежному кінці світлиці.

Він випнувся на підвіконня й прочистив горло.

Вона швидко обернулася. На ній був серпанок, тож риси її годі було розрізнити. Подивившись на нього крізь вуаль, вона встала й перетнула світлицю.

Він був нажаханий. Колись струнка, тепер вона мала широкий стан; ступавши колись пружно, мов гілочка хитається, зараз вона перевалювалася з ноги на ногу; обличчя було затемне; навіть крізь серпанок видно було, що лінії носа й підборіддя надто різкі.

Він схилив голову й проспівав;

— «Наша будь з тієї хвилі, як зібралися ми спати, ніби птаство на дерева!»[12]

Вона стояла нерухома, мов власна статуя внизу в головній залі.

— «Злодія жени далеко, Ноче, — вовка та вовчицю, — дай заночувати гарно!»

Вона поволі простягла руку й поклала йому на голову.

Трохи помовчавши, прорекла:

— Благословляю, маленький. На жаль, більше нічого дати не можу. Ні захистити, ані красою обдарувати — самій бракує цих розкошів. Як тебе звуть?

— Тек, — відказав він.

Вона торкнулася свого чола.

— Знала я колись одного Тека... Давно минулими днями, далеко звідси...

— Я — той Тек, пані.

Вона присіла на підвіконня. Трохи згодом він збагнув: вона плаче під вуаллю.

— Не плач, богине. Тек тут. Пам’ятаєш Тека-архівара? Списосяйного? Готовий він уволити твої веління.

— Теку... — мовила вона. — Ох, Теку! І ти? Я не знала, не чула...

— Колесо[13] повернеться ще раз, пані, і хтозна? Може, усе стане ще й ліпше, ніж колись.

Її плечі здригнулися. Він простягнув був до неї руку, але забрав.

Вона обернулася й подала йому свою.

Помовчавши цілу вічність, сказала:

— Самопливом наш статус не поновиться й справи не владнаються, Теку Списосяйний. Мусимо проторувати власний шлях.

— Що-що? — спитав був він, аж тут утямив: — Сем?

Вона кивнула.

— Саме він. Наша надія проти Небес, любий Теку. Якщо вдасться його вернути, у нас буде шанс жити знову.

— То саме тому ти йдеш на цей ризик, тому сидиш у тигрячій пащі?

— А чому ж іще? Коли справжньої надії немає, мусимо викарбувати власну. Хай навіть ця монета й буде фальшива, та, може, її таки вдасться збути.

— Фальшива? Ти не віриш, що він був буддою?

Вона реготнула.

— Сем був найвидатніший шарлатан на божій чи людській пам’яті. А ще — найгідніший суперник Тримурті[14] за всі часи. Не дивися на мене так збентежено, архіваре! Ти ж знаєш, що він украв канву свого вчення, шлях і досягнення, усі ці шати, із заборонених доісторичних джерел. Це була зброя, не більше. Його головна сила полягала у власній нещирості. Був би він знову з нами...

— Владарко, святий чи шарлатан, а він таки повернувся.

— Не кепкуй із мене, Теку.

— Богине, владарко! Я щойно від владаря Ями, він саме вимикає молитвомашину з отим своїм переможно насупленим виразом.

— Але ж задум був майже безнадійний... Владар Аґні[15] казав якось, ніби це цілком неможливо.

Тек устав.

— Богине Ратрі! — мовив він. — Хто з усіх, від людей до богів, знається на такому ліпше, ніж Яма?

— На це запитання, Теку, відповіді я не маю, бо її не існує. Але чому ти такий певний, що він зловив нашу рибку?

— Бо він — Яма.

— Тоді ось моя рука, Теку. Веди мене знову, як колись. Погляньмо на Бодгісатву вві сні.

І Тек вивів її крізь двері, униз сходами, у долішні палати.

Печеру заливало світло, породжене не смолоскипами, а Яминими генераторами. Ліжко на узвишші з трьох боків огороджували ширми. Апаратура здебільшого теж уже була схована за ширмами й завісами. Обслуга з ченців у шафранових рясах безшумно сновигала по великій палаті. Біля ліжка стояв Яма, майстерний винахідник.

Їхнє наближення декотрі з добре вишколених незворушних ченців зустріли короткими вигуками. Тек глянув на жінку обіч себе й відступив на крок, затамувавши подих.

Огрядна тітонька, з якою він щойно говорив, зникла. Він знову стояв поруч Безсмертної Ночі, що про неї написано: «Простяглася на весь простір, по долинах та по горах, пітьму геть жене зірками».

Дивився Тек лиш якусь хвилю, а тоді затулив очі. Вона й досі зберігала цей залишок свого давнього Образу.

— Богине... — почав був він.

— До сплячого! — звеліла Ратрі. — Він ворухнувся.

Вони підійшли до ложа.

І сталося те, що згодом малювали на фресках у кінці незліченних коридорів, вирізьблювали на стінах Храмів, зображували на стелях численних