Наталія Лук'янівна Гайдамака - Позначена блискавицею

class="book">У центрі композиції — жінка, що лине до неба. Таня Воронова стала для всього світу втіленням краси й могутності людини — і водночас трагічного безсилля перед невідомим. Ольгу завжди дивувало, як вдалося її названому батькові поєднати це в одному зображенні, зупинити ту невловну мить, що відділяє політ від падіння. Біль давньої втрати, що його не змогли погасити роки, і палке бажання боротись із усім тим, що завдає болю, нівечить і руйнує тіло людини, одбирає життя — нехай то буде тяжка недуга, катастрофа чи стихія, — привели Ольгу спочатку в медичний інститут, а далі — в Реанімаційний центр, де вона працює восьмий рік.

У неї самої вже зовсім доросла донька-студентка, Яна, така схожа на свою бабусю… Та ні, просто неможливо прикласти це слово до Ольжиної матері. Вона назавжди зосталася молодою. Ольга тепер старша від неї. Мамо, пісне моя, мій смутку…!

Цього літа вона вперше приїхала до пам’ятника сама. Чоловік у далекому польоті, а в Яни — сесія. Сьогодні вона складає останній іспит. Перший курс факультету журналістики…

Донька її і вроду, і вдачу успадкувала від Тані Воронової. Так само співати любить. От тільки пісні в неї інші. Більшість із них вона склала сама. І зараз, коли Ольга вдивлялася у рідні риси тієї, що застигла в одвічному стремлінні до неба, пригадалися їй написані торік Янині рядки:

І ось ти робиш перший крок - Туди, де сяєво зірок, Де вічність переходить в мить, Де промінь, мов струна, бринить, Де у безмежжі тиша з тиш, - Ти не зникаєш, Ти — летиш… * * *

— Тобі не холодно, Янко?

— Ні, Саню. Дощ такий теплий. Гроза віддаляється, чуєш? Ти просто обійми мене міцно-міцно і не відпускай і від себе…

— Завтра мені їхати, Янко…

— Але ж ти ще повернешся? Скажи, повернешся?

— Я вернуся. Я приїздитиму часто.

— Ти такий рідний… Мені здається, що я знаю тебе тисячу років… А насправді — два оті дні. І півроку чекання. І листи твої — скупі й нечасті…

— Я не вмію писати таких листів, як ти. Та й говорити теж не вмію. Я боявся, що тобі зі мною нудно…

— Гадаєш, мене треба розважати? Можеш не казати нічого — я просто дивитимусь в очі твої…

— Уже стемніло. Мама тебе не сваритиме?

— Ні. Вона повернеться ще нескоро. А я залишила їй запис, щоб вона не хвилювалася. Мені зовсім не хочеться йти звідси. Для мене цей гайок особливий.

— Чим же?

— Тут моя берізка росте. Батько й мати посадили її того року, коли я народилась. Якщо мені важко, або треба зважитись на щось, або хочеться побути самій, я приходжу сюди, до неї… Знаєш, іноді мені здається, що я й сама колись — ну, ще до народження, — була таким деревцем…

— А в мене думки геть прозаїчні. Я згадав, що блискавка практично ніколи не б’є в березу, ну хіба що та стоятиме одна серед поля, на відкритій місцевості.

— Справді?

— Справді.

— І ти все, все про блискавку знаєш?

— Всього про неї ніхто не знає.

— А хотів би знати?

— Хотів би.

— А що б зробив, коли б усе про неї взнав?

— Що зробив? А взяв би та й приручив її, як дику тварину. Поки що це лиш смішна дитяча мрія. Бач, у певному віці майже всі хлопчаки мріють про те, що винайдуть щось надзвичайне, зроблять відкриття, котре змінить світ… А потім виростають і починають розуміти, як це складно.

— Що складно — здійснити відкриття чи змінити світ?

— А ти сама як вважаєш?

— Зхмінити світ для всіх важко. А для однієї людини — для однієї легко. Треба просто любити.

— Янко… Коли б я вмів сказати…

— Не треба слів. Я починаю розуміти тебе навіть тоді, коли ти мовчиш. Мені так добре з тобою і так спокійно… Я цілу вічність могла б простояти, поклавши голову тобі на плече. Стояти і не думати ні про що, просто знати, що ти — поряд. Мені ще й досі не віриться, що ти — тут…

— Не міг я раніше.

— Завтра ти знову поїдеш. І знову на півроку?

— Ні. Тепер уже точно — ні.

— Напишеш?

— Напишу. Обіцяю тобі. Хоч я й звик до більш досконалих засобів зв’язку…

— А я по відеону можу лише про справи говорити. Над листом я думаю, а тут усе так швидко відбувається, що не встигаєш знайти потрібного слова. Тато підсміюється з мене і називає консерватором. Каже,