Марина Соколян - Херем

Все почалося тоді, коли його продала в рабство власна родина. І мала на те, слід сказати, достатні підстави, бо ж із давніх-давен злодія продають за вчинену ним крадіжку. А що вартість коштовності, на яку зазіхнув крадій, була незмірно великою, то і термін його рабства мусив бути незмірно довгим, себто довічним, скільки б того віку йому не судилося.

Поважний купепь-скотар сплатив за нього повних тридцять сік. тів, простромив йому вухо залізною сережкою, і життя того, кого згодом назвуть Асатою, обернулося маячнею.

Тоді, звісно, ще ніхто не звав його так. Він не мав імені і не мав голосу, а відтак домашні скотаря Ейсава обрали для нього коротке назвисько Гур, тобто звіреня, аби позначати так і кликати, хоч він і не озивався, не тямлячи, де він і шо з ним. Він не говорив ні до кого, просиджуючи годинами непорушно, аж доки хтось стусанами та лайкою не силував його до якоїсь роботи. Він не був лінивим чи норовистим, спершу він видавався просто недужим, чий дух висмоктала цариця пустельних упирів Алука.

Він і був хворим, певною мірою, бо з часу своїх) вигнання йому здавалося, що він втратив зір і слух, і волю діяти. Він вчився бути людиною, простою людиною, що живе під небом, чиї ноги встелені пилом, а очі – запоною страху. Так минув рік чи два, чи її більше, і час був пливким і драглистим, немов трясовина.

Одного дня, проте, він прокинувся зрячим, і весь його сором опрпявнився з нищівною силою громовиці, і він впав долілиць, бажаючи собі невідкладної смерті. Того дня перший же з домашніх Ейсава, шо насмілився йому наказувати, був битий нещадно, до крові, поки не збіглися інші, й біснуватого раба не скрутили в тугий вузол.

А потім дісталося рабові Гуру – і батогом, і кінською нагайкою. Він ледь не сконав тоді, та й шкода, що не сконав, бо усім від того велося б ліпше, і йому самому насамперед.

Та він не помер, і між маренням та зомлінням йому привиділось, ніби хтось стоїть коло нього, і ніби то – його матінка, яка якраз нагодилася забрати життя, яке необачно дата колись негіднику. Проте пі. Крізь знайомі затьмарені риси прозирнуло інше жіноче лице – то була дочка Ейсава, вередлива мала Лавані.

– Гур! – покликала вона. – А то правда, що тебе рудий пес покусав, і ти сказився?

Він хотів був спитати, чому саме рудий, але з горла вирвалось лише недоладне хрипіння, яке могло хіба підтвердити припущення про сказ.

– Тільки я думаю, правильно ти Данові кирпу розквасив. Дурний він, Дан, і все зачіпається – туди ходи, туди не ходи, а краще сядь і сиди, бо скоро женити будем, а ти вся в реп'яхах. Ха! Зате в нього тепер ніс. як груша! – Лавані радісно пирхнула, вочевидь пригадавши неймовірний Данів ніс. – Тільки ти, Гуре, як встанеш, нікого не кусай, добре?

На мить йому ясно уявилося тріумфальне порятування з рабства за методою рудого пса, і його затрусив раптовий регіт, примусивши Лавані чкурнути геть – зі страху, либонь, зазнати згубних укусів.

І сили остаточно залишили його, і тяма не вертала довго, ніби відмовляючись приставати на те, що хибно звалося життям. А оговтавшись бодай трохи, він вирішив тікати.

Слід було краще розважити, справді, краще готуватися або ж хоч би дочекатися остаточного видужання, але він іще не цілком розумів свої нинішні обмеження та тілесну неміч. Отож далеко він не втік.

Він добре знав ходу доріг і міг би вийти куди завгодно, але на заваді йому стала звичайнісінька спека, яка, проте, за літньої задухи дозволяла пекти яйця в піску і валила з ніг здоровенних волів. «Люди землі» забороняли навіть з дому виходити о такій порі, а коли вже мусиш іти, то аж ніяк не наодинці; але він, завваживши на безлюддя, надумав лише, що не буде кому його спиняти, та й подався собі геть, прямуючи до відомого йому перехрестя.

Свою помилку він зрозумів майже відразу, але впертість та пиха не дозволили йому повернути. Він ішов потрісканою землею між самотніх змарнілих пальм та диких олив, і спекотний вітер шмагав лице гарячим нагаєм. кидаючи в очі пригорщі рудого піску. За кілька годин такої подорожі він насилу переступав ногами від спеки та спраги, проте ціль його мандрівки не обіцяла ні густого затінку, ані рятівного джерела. Вона містила в собі інше; і, ледь не падаючи з ніг, він все ж таки вийшов на перехрестя, де віддавна стояв ідол Малхі, бога-вістового, найменшого з Десятки гори Херем.

Проте нині ідола було повалено, і давно вже тут нікому не приносили жертв. Якщо й існував колись зв'язок між незугарною кам'яною постаттю та найменшим богом, то нині не було нічого. Ідол був мертвий, і ніхто на відлюдному перехресті не міг зарадити знесиленому подорожньому.

Знайшли його люди Ейсава, відіслані ним невдовзі по зникненню нестямного раба. Цього разу господар не став його карати, але намагався розговорити та вивідати нарешті, кого ж це підсунула йому доля-крутійка за тридцять мідних сіклів.

– То нашо ти ішов до тої каменюки? – дивувався він. – Ні колодязя там. ані джерельця. Спікся би, як баран на вугіллі, спікся б…

Той і сам не знав, що сказати – нині уся ця задума із втечею видавалася йому цілковито безглуздою. Але Ейсав та його домашні відтоді дещо змінили свою думку щодо мовчазного раба і не доручали вже йому брудної роботи, і навіть задерикуватий Дан (надто ж задерикуватий Дан) не вимагав від Гура знімати йому сандалії чи виносити помиї.

Якось Ейсав спинив його коло молитовного шатра.

– Купити можна тіло, але не душу, – сказав він. – Іди і молися разом з нами.

На господарів подив, раб зневажливо знизав плечима і пішов у своїх справах. Коли б лише Ейсав знав, що собі подумав той, кого звали Гуром, то миттю проголосив би його нечистим і вигнав би з табору, як годиться чинити з біснуватими та хворими на проказу.

Загалом же з того часу Гурові велося краще, ніж доти, бо він знав, хто він, і знав також, що немає куди йти, і відтак чинив, як вирішили за нього інші, і знаходив у тому певну болісну втіху. Він навчився доглядати за вівцями і збирати гіркі трави безлюддя, а якось навіть знайшов для Лавані троянду пустелі – камінця із витесаними вітром пелюстками, що править вівчарям за оберіг. Мала повісила знахідку на шию,