Михайло Михайлович Коцюбинський - Fata Morgana

на порiг Маланка та й сховалась назад… Хай дiвка постоїть з хазяйським сином… Гляди, щоб не засватав. Ха!.. Аякже!..

Андрiй пiдiйшов до хати. Крива, похилена халупка, з чорною стрiхою i бiлими стiнами, стояла помiж закинутих, з забитими вiкнами осель, колись побудованих фабрикою для робiтникiв, i здавалась чимсь живим i теплим серед холодних мерцiв. Бiля хати сiрiли скопанi грядки, од ворiт до порога вела стежечка. Зате сусiднi городчики були повнi смiття i грузу; необроблена земля їжилась торiшнiм бадиллям, i на чорних руїнах завжди сидiло вороння.

Андрiй застав Маланку покiрливу й ласкаву, як завжди по службi божiй. Значить, вона лаятиме його сьогоднi не так, як в будень, а з солодкою усмiшкою i нiжними словами. Поглядаючи скоса на щiльно стуленi жiнчинi вуста, вiн з побiльшеною жвавiстю скинув з себе свиту i розсiвся на лавi, як пан. Га! Хiба вiн не господар у своїй хатi! Проте Андрiй плекав таємну надiю, що все минеться якось i жiнка не зачепить.

Та саме в той мент, здiймаючи з мисника миску, Маланка скинула на нього оком.

- Нанявся?

"О! таки починається!" - подумав вiн, але удав невинного.

- Що?

- Чи нанявся в економiї,питаю?

Ач, невiрна баба: i знає, що не був я там, а питає.

- Ат, дай ти менi спокiй з тою економiєю… не те у мене на мислi тепер. Он, казав Гудзь-швидко са-харню будуватимуть.

- Слухай, серце. Гудзя, слухай, Андрiйку… якраз почепиш торби, та й менi доведеться…

Вона стулила сухi губи i зняла очi до стелi! Що ж! вона мовчить, бо у свято грiх лаятись, але коли б усiм тим, що плещуть про фабрику, покорчило язики, то це було б дуже добре. Фабрика, фабрика, а де вона? Ну, була фабрика, а хто мав користь з неї? Мендель. Може, неправда? Може, не в Менделя лишав вiн заробiток? Що вони мають, чим живi? У неї вже руки посохли од працi, вона вже жили з себе висотала, аби не здохнути, прости господи, з голоду…

I вона совала йому перед очi сухi i чорнi, немов залiзнi, руки, голi до самого лiктя.

Бо чоловiк не заробить, ой не заробить, серце моє. Вiн думає про пиво, а про те нi гадки, що…

I пiшло. Вона йому вичитувала, вона його сповiдала, вона кропила його, пiдкурювала i садила чортами так обережно, так делiкатно, як тiльки можна було в недiлю, по службi божiй, а вiн, червоний, немов варений рак, спочатку мовчав, а далi й собi почав верещати тонким i надiрваним голосом.

Врештi перемiг.

- Тьху, тьху, тьху! Тричi тьху на твою землю! Хай вона тобi западеться! Не наймуся я й не буду в землi ритися. Вона витягла з мене усi сили та й пустила на старiсть голого. Тьху, ще раз тьху на неї…

Тодi Маланка стала, як стовп i зняла руки до неба.

- Що ти кажеш, непритомний! Та ти ставай на колiна та цiлуй її…їж її, землю святу, вона тебе годує… вона тебе й сховає, чоловiче…

Вона стала бiла як бiль i справдi налякалася.

Хмару розбила ластiвка. Вбiгла Гафiйка, сквапно ховаючи щось за пазуху. Оте чисте, виплекане, немов вилизане матiр'ю звiрятко, таке туге, як пружина, з круглими бронзовими руками й ногами, в золотих волосинках, ота весняна золота бджiлка вкинула в хату щось таке, вiд чого бiлi стiни пiд низькою стелею осмiхнулись, голуб перед образами крутнувсь на нитцi, i козаки з чччервоного паперу, налiпленi на стiнах, узялися в боки.

- Мамо, давати обiдати?

- Давай, давай, Гафiйко… - Маланка зразу одiйшла. - Та чого ти крутишся по хатi, мов дзига? Так i миски поб'єш. I в церквi усе крутилася та оглядалася…

- Та його не було в церквi.

- Кого - "його"?

- Та то я так…

- Що тобi, дiвко, сьогоднi: мало борщу не перекинула.

- Страх, розказує, яке дiялось: народу, каже, як на вiйнi, сила-силенна…а кiннi наступають, душать."Розходьтесь", гукають. А тi: "Не пiдемо, давай нам наше… ми за правду".

- Та хто розказує?

- Марко… недавно прийшов з Адесу…

- Гущин? Кажуть - пiймавсь на злодiйствi, посидiв у тюрьмi та й привели сюди на втiху старому батьковi.

Гафiйка спалахнула.

- Брехня! То люди брешуть. Вiн нiчого не крав, от їй же богу!

- Та цить же ж бо! - гукнув Андрiй. - Яке там злодiйство! Менi урядник розказував, як я ходив на пошту. Вiн, Гуща отой, не крав, а народ бунтував. Такому б, врядник каже, у тюрмi гнити, а не на волi бути…

- Та їх там, тату, кривдили…

- Що ти тямиш!.. От нехай лиш побачу, що вiн тут ману пускає та книжки людям читає - зараз руки назад та й до врядника.

- Оце напалися… не знають самi за вiщо…

- А тобi що? Ти менi з ним - гляди - не приставай, бо як побачу, пане добродзею, то…

Але вiн не скiнчив: саме в той мент, як Гафiйка нагнулася, щоб вийняти з печi горщик, з-за пазухи висунулась в неї книжка i впала додолу. Гафiйка покинула горщик, вхопила книжку i, вся червона, з очима, повними слiз, прожогом вибiгла в сiни. Андрiй перевiв здивований погляд на Маланку.

Але Маланка була вже не свята й не божа. Вона зразу забула, що в недiлю не можна лаятись, i свiтила до чоловiка зеленими очима.

Андрiй мав гарну присмаку до недiльного обiду, тим бiльш, що скiльки не кликали Гафiйку Їсти, вона не ввiйшла вже до хати. На думцi про Гущу старi помирились.

***

Ну, дав бог недiлю, можна спочити. Маланка сiла на призьбу i поклала на колiна руки. Андрiй кудись подався; Гафiйка на музиках, а в хатi сумно.

Сонце стоїть низько, так у три чоловiка до землI; порожнi й обдертi халупки кидають кострубатi тiнi. Курна дорога з-пiд Маланчиних нiг бiжить у поле. Навкруги пусто. Челядь гуляє на майданi: старi гомонять пiд ворiтьми, а в Маланки звичайнi гостi - думи.

Ох, боже, боже, трошки того вiку, а як важко його прожити. Андрiй знов не нанявся. Отак щороку. Легкого хлiба шукає. Всю, каже, силу дурно оддав землi, бiльше не хочу. Знов буде рибку ловити… на пошту побiжить, як пан пошле, зайця пiдстрелить. Люди жнуть або косять, а її Андрiй iде стежкою, ремiнна торба через плече, бриль на потилицi i цiпком вимахує…

Курить щось по дорозi. Що воно бiжить так прудко? Ага, либонь панич Льольо з сусiдньої економiї у гостi їдуть до двору. Авжеж. Он i панна Тося… i