Міхаель Андреас Гельмут Енде - Момо

- Так.

- Це гарне ймення, але я його ніколи досі не чув. Хто тебе так назвав?

- Я сама,- відповіла Момо.

- Ти сама себе так назвала?

- Авжеж.

- Коли ж ти народилася?.

Момо трохи подумала г нарешті сказала:

- Наскільки пам'ятаю, я була на світі весь час.

- Невже в тебе немає ні тітки, ні дядька, ні бабуні - геть нікогісінько, до кого б ти могла піти?

Якусь хвильку дівчинка мовчала і тільки дивилася на того, хто питав. Тоді прошепотіла:

- Моя домівка тут.

- Так,- мовив чоловік,- але ж ти дитина, скільки тобі насправді років?

- Сто,- нерішуче відповіла Момо. Люди засміялись, певні, що це жарт.

- Ні, справді, скільки тобі років?

- Сто два,- промовила Момо ще нерішучіше.

Люди аж по хвилині зрозуміли, що дівчинка знає лише кілька чисел, які десь почула, та не уявляє їхнього значення, бо ніхто не вчив її лічити.

- Слухай,- сказав той-таки чоловік, порадившись про щось із іншими. - Чи не краще, якби ми розповіли поліції, що ти тут? Ти б тоді пішла жити до притулку, мала б що їсти й де спати, і тебе б навчили рахувати, читати й писати і багато чого ще.

Момо злякано подивилася на нього.

- Ні,- пролебеділа вона,- я туди не хочу. Я вже там була. І ще діти там були. Там на вікнах грати. І щодня нас били. За нізащо. То я вночі перелізла через мур і втекла звідти. Я туди не хочу.

- Це я можу зрозуміти,- сказав якийсь старий чоловік, кивнувши головою.

Інші теж могли це зрозуміти, бо й вони закивали головами.

- Ну гаразд,- мовила одна жінка. - Але ж ти ще маленька. Хтось та має піклуватися про тебе.

- Я сама,- відповіла Момо з полегкістю.

- Хіба ти зумієш? - допитувалася жінка. Момо помовчала, а тоді тихенько сказала:

- Мені багато не треба.

Люди знов перезирнулися, зітхнули й закивали головами.

- Знаєш що, Момо,- озвався той чоловік, що починав розмову. - А може б, ти пішла до кого з нас? Правда, в нас самих тіснувато, а в багатьох ще й купа дітей, що хочуть їсти. Та, як подумати,- на одне більше чи на одне менше - хіба не однаково? Як ти гадаєш?

- Дякую,- сказала Момо і вперше всміхнулася. - Дуже вам дякую! А можна мені й далі жити тут?

Люди довго радилися так і сяк і врешті згодилися з дівчинкою, розміркувавши, що тут їй житиметься не гірше, ніж би в кого з них, а дбатимуть вони про неї гуртом, для гурту воно буде й легше, ніж би для когось одного.

Вони зараз-таки й перейшли від балачок до діла - заходились лагодити напівзруйновану кам'яну кімнатку, де оселилась Момо, і влаштовувати в ній усе якомога краще. Один з них, муляр, навіть поставив їй невеличку грубку з каменю. Ще й іржаву трубу роздобули для неї. Дід-столяр розбив кілька ящиків і змайстрував з тих дощечок столик і два стільці. А жінки принесли стареньке залізне ліжко, оздоблене дротяними закрутками, матрац і дві ковдри. З кам'яної діри під сценою зруйнованого театру вийшла затишна кімнатка. Ще й наостанку муляр, що мав хист художника, намалював на стіні гарний букет квітів. Навіть раму й гвіздок, на якому картина висить, змалював.

А тоді прийшли діти тих людей і принесли, що мали, з їжі: хто - шматочок сиру, хто - пиріжок, а хто - трохи фруктів. А що дітей було багато, то надвечір назбиралося стільки наїдків, що всі гуртом справили в амфітеатрі справжнє невеличке свято - входини Момо. І так весело бенкетували, як уміють лише вбогі люди.

Отак почалася дружба між маленькою Момо та людьми з прилеглих околиць.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

НЕЗВИЧАЙНА ВЛАСТИВІСТЬ І ЗВИЧАЙНІСІНЬКА СУПЕРЕЧКА

Відтоді малій Момо велося добре, принаймні на її думку. Попоїсти в неї тепер завжди було що, коли більше, коли менше - як трапиться, скільки дадуть люди. Мала вона дах над головою, мала ліжко і могла, як було холодно, розпалити в грубці. А найголовніше - у неї тепер було багато добрих друзів.

Хтось подумав би, що Момо просто пощастило - зустрілися такі гарні люди. Вона й сама точнісінько так гадала. Та невдовзі люди зрозуміли, що і їм з нею неабияк поталанило. Момо стала потрібна їм, і вони чудувались, як могли обходитись без неї досі. І що довше ця маленька дівчинка мешкала поруч, то необхідніша для них ставала; така необхідна, аж вони почали боятися, щоб вона часом якогось дня знов не пішла собі від них.

Тож до Момо дуже часто приходили гості. Майже завжди біля неї хтось сидів і гаряче щось їй розказував. Хто не міг прийти сам, той посилав по неї. А тому, хто ще не збагнув, яка вона, усі казали:

- Піди до Момо!

Ці слова помалу-малу стали для жителів прилеглих околиць наче приказка абощо. Так, як ото кажуть: «На все добре!», чи «Смачного вам!», чи «Та бог його знає!», так самісінько тепер повторювали раз у раз:

- Піди до Момо!

Але ж чому? Може, Момо була така нечувано розумна, що для кожного мала добру пораду?

Чи то завжди знаходила саме такі слова, які людей утішали? А чи виносила мудрі й справедливі присуди?

Ні, всього цього Момо не вміла, так само як і кожна дитина.

То, може, вона вміла робити щось інше, що звеселяло людей? Може, вона, скажімо, чудово співала? Чи, там, грала на якомусь інструменті? Або, може, була - вона ж мешкала однаково що в цирку! - неабиякою танцюристкою чи акробаткою?

Ні, не була.

То, може, вона вміла чаклувати? Може, знала якісь чарівні слова, щоб проганяти всі злидні й турботи? А чи вміла вгадувати людську долю?

Ні, зовсім ні.

Як ніхто інший, Момо вміла тільки одне - слухати.

Та що ж тут незвичайного, можливо, скаже хто з читачів: слухати вміє кожен.

Якби ж то!

По-справжньому слухати іншого вміє небагато хто.

Момо це вміла.

Вона вміла слухати так, що й нерозумним людям раптом набігали добрі думки. І не тому, що вона їм щось казала або питала щось таке, що їх на ті думки наводило,- ні, вона просто мовчки слухала - слухала якнайпильніше і якнайщиріше, з найбільшою увагою і співчуттям. Та ще й дивилася на ту людину великими чорними очима, і всяк почував, що в нього несподівано з'являються мудрі думки, яких він досі в себе не знаходив.

Вона слухала так, що