Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том перший

тільки бурхливий темп розвитку щойно опіреного американського пролетаріату» [2] . Однак ці глибинні процеси знаходили своє відбиття лиш у творах тих небагатьох письменників, що поєднали своє життя й творчість із народними сподіваннями. А стандартна література, все те читво, що затоплювало книжковий ринок Америки, було наскрізь просякнуте прагматистською «філософією успіху», банальною дрібнобуржуазною догмою «рівних можливостей для всіх». Ті бліді, анемічні твори малювали перед читачем пасторальні образки ідилічного життя у вигаданому світі «загального гаразду», «удачі», «щасливого випадку». В тому містифікованому світі не існувало класових суперечностей, не було багатих і бідних, гнобителів і гноблених, панувала одна лиш міщанська чеснота, що муром активного невідання відгородила себе від соціального зла…

І все ж діапазон нереалістичної, прикрашальницької літератури невблаганно вужчав: знедолені, виголоднілі, зігнані зі своєї землі люди не могли вже вірити в пасторальну ідилію, що обіцяли їм романи в кучеряво розмальованих обкладинках. Тепер вони вимагали від літератури правди, самої лише правди. Вже перша літературна спроба Лондонова — нарис «Тайфун біля японських берегів», надрукований у газеті «Сан-Франціско Кол» 12 листопада 1893 року, звернений саме до цього читача. Критики, що помітили цей «свіжий», у «ритмі моря» написаний твір, обіцювали авторові «блискуче майбуття». Та скільки часу ще минуло, поки це провіщення справдилося! Оповідання, що їх написав Лондон після першого літературного успіху, редакції газет і журналів уперто відхиляли. Ще багато місяців мав Лондон бути в ярмі пекельної невільничої праці, що змінилася врешті безробіттям.

Та Лондона тим часом найменше непокоїли його літературні «невдачі». Адже якраз тоді, коли на обріях Америки видимо запалала революційна заграва, він уперше відчув себе солдатом багатомільйонної армії робітничого класу. Хоч як лютувала поліція, несила їй було втихомирити бурю, що здіймалася в країні: мужньо чинячи опір штрейкбрехерам та федеральному військові, страйкували героїчні металурги Гомстеда, оголосили страйк залізничники, облишили роботу робітники вагонобудівних заводів, а до Вашінгтона стікалися з усіх кінців країни тисячні колони безробітних із надією, що конгрес, зачувши про їхні злигодні, заопікується ними та знайде для них роботу.

До одної з таких голодних «армій» безробітних, що йшла під проводом колишнього складача з друкарні, а тепер «генерала» Чарлза Келлі, і пристав 6 квітня 1894 року вісімнадцятилітній Джек Лондон. Трохи більше місяця пробув він у поході, тоді відстав від нього й подався тинятись шляхами Америки, шукаючи роботи.

По довгім часі, в 1907 році, Джек Лондон розповість нам у збірці нарисів «Дорога», як із своїми випадковими товаришами, такими самими волоцюгами, обходив та об'їздив він уздовж і вшир величезну знедолену країну. Вдень їх пекло сонце, вночі вони спали просто неба, чіпкий передранішній холод судомив їх. Та й ці злигодні не могли злякати волоцюг. Виштовхнуті суспільством, нараз чужим і ворожим, переслідувані поліцією, вони ішли й ішли, шукаючи своєї долі. Та щастя, мов жар-птиця, все вислизало з рук.

Говорячи про «романтичну пору блукань» Лондона, слід пам'ятати, що «пошесть» волоцюзтва, яка охопила наприкінці сторіччя Америку, з соціального боку була не тільки прямим наслідком економічного катаклізму: коренилась вона ще й у тій традиції масових переїздів, що без неї неможливе було б освоєння заходу країни. Та з ідеологічного погляду то була також і одна з форм народного протесту проти фальшу й цинічності філософії «суспільного оптимізму», проти брехливої прагматичної моралі.

Період поневірянь, розкривши перед Лондоном ще незнаний бік американської дійсності, став для нього не просто «університетом» життя, але й поважним чинником у формуванні світогляду. «Я опинився на дні, у прірві, у відхідну людства, в задушному льоху, на смітнику нашої цивілізації, — писав Лондон 1906 року, згадуючи дні своїх мандрів. — Збурений, я почав думати, і наша складна цивілізація постала переді мною в усій своїй голій простоті. Все життя зводилося до питання про їжу й житло. Щоб добути житло та їжу, кожен що-небудь продавав. Крамар продавав взуття, політик — своє сумління, представник народу — не без винятків, звісно, — народну довіру; і майже всі торгували своєю честю. Жінки — і пропащі, й доброчесно-шлюбні — ладні були торгувати своїм тілом. Усе було товар, і всі люди — продавці й покупці. Робітник міг запропонувати лиш один товар: свої м'язи. На честь його на ринку не було попиту. Він міг продавати тільки силу своїх м'язів».

Коли Лондон повернувся до Окленда, в ньому з новою силою прокинулась та пристрасть до читання, що зайнялася ще змалку. А втім, любов до книжки ніколи й не покидала його. Навіть у найтяжчі для Джека часи душу йому гріли натхненні сторінки чудового американського романтика Вашінгтона Ірвінга, перейняті любов'ю до людини оповідання Френсіса Брет-Гарта, героїчна епіка Германа Мелвіла. Але тепер, коли Лондон спізнав глибину суперечностей, що роздирали Америку, він прагнув насамперед знайти в книжках відповідь на пекучі питання: куди прямує його країна, хто винен у злигоднях його народу, якими засобами домагатися перебудови суспільних відносин. За розмірно недовгий час Джек Лондон перечитав твори соціалістів-утопістів: Оуена, Фур'є, Сен-Сімона, Бабефа, Прудона. Потім жадібно вхопився за «Комуністичний маніфест», що відтоді на довгі роки став бойовою програмою його життя.

1895 року Лондон вступив до Соціалістичної робітничої партії Америки, що згуртувала численні соціалістичні групи, розпорошені по країні. Цій партії, що охопила своїм впливом сотні тисяч американських робітників, пощастило налагодити видання багатьох журналів та газет і виховати цілу армію агітаторів. У Каліфорнії одним із таких агітаторів виявився Джек Лондон.

Пропагандистську діяльність Лондон поєднував із навчанням у середній школі, куди вступив одразу після повернення до Окленда, а згодом і в університеті, що його, правда, кинув уже після першого семестру. При тім, хоч яке було насичене іншими клопотами Лондонове життя в ті роки, він завше находив час і для літературної праці. В шкільному журналі «Егіда» з'явилася низка Лондонових статей та оповідань, що в них уже відчувалася рука щирого митця.

Однак думка, ніби творчий шлях Джека Лондона являв собою рівну висхідну дорогу, що неухильно вела його до висот реалізму, була б глибоко хибна. Насправді творчість американського письменника була явищем багато складнішим і суперечливішим: передові ідеї уживались у його творах із занепадними філософськими й соціологічними поглядами, могутні реалістичні герої — з фальшивими та прилизаними. Джек Лондон — автор не тільки «Любові до життя», «Залізної п'яти», «Мартіна Ідена», а й «Сина вовка», «Багряної чуми», «Бунту на «Ельсінорі». Суперечливість Лондонової творчості багато в чому зумовлена певною «двоїстістю» його світогляду. Лондон стихійно