Марина та Сергій Дяченко - Ритуал

— Я обожнюю тебе, Юто! — скрикнула Май і, полишивши Вертрану, обвила руками шию своєї найстаршої сестри, яка приміряла сукню в кутку біля дверей.

Юта здригнулася і відхилилась, даруючи Май силувану усмішку. Сукня принцеси Юти була рожева, як немовля; здавалося, що вона короткувата — поділ хитався високо над землею, відкриваючи великі, трохи клишаві стопи. Юта втупилася в дзеркало незворушно й похмуро — а з дзеркала на неї незворушно й похмуро дивилася некрасива довготелеса дівчина, якій розкішна сукня личила так само, як парчевий жилет балаганній мавпочці.

— Не горбтеся, принцесо, — зажадала кравчиня.

Юта відповіла їй важким поглядом.

— Капелюшок, ваша високосте, — шанобливо запропонував капелюшник.

Юта відвернулася.

Капелюшок, утім, був геть не поганий — він зображав поєдинок дня і ночі. З боку ночі мерехтів чорний оксамит, усіяний маленькими скляними зірочками, з боку дня — тріпотів клаптиками рожевий шовк, і над усім цим погойдувалися на ниточках золоте сонце з голками-променями та перламутровий ґудзик-місяць.

— Жахіття, — сказала Юта.

Капелюшник ображено закліпав очима:

— Даруйте, принцесо, але це ж схвалений вами ескіз! Усе… усе достеменно…

Весела веснянкувата покоївка з пучком залізних шпильок у роті уже прикріплювала капелюшок до жорсткого Ютиного волосся. Юта метнула безнадійний погляд у дзеркало — тепер криси капелюшка закривали півобличчя, коротенька вуаль звисала з кінчика гострого носа, а великий тонкогубий рот під її бахромою кривився в зневажливій гримасі.

— Може, прибрати вуальку? — запропонувала веснянкувата покоївка. Кравчиня примружилась, оцінюючи, й осмикнула поділ пишної рожевої сукні:

— Вуальку треба ще густішу… Найгустішу, розумієш? І довгу, аж до шиї…

Метикувата покоївка закивала, ледве стримуючи сміх. Чи, може, Юті здалося?

Знову підскочила принцеса Май, радісно сплеснула в долоні, торкнулася й до місяця, й до сонця, вкололася об золотий промінь і розсміялася:

— Юто, це диво! Як чудово, яка в тебе сукня!

Маленька Май була наївна навіть для своїх шістнадцяти років.

Вертрана позирала на неї здаля, зітхала й поправляла бантик на правому стегні.

Юта тим часом крутила капелюшок і так, і сяк, насувала на чоло й на потилицю, кусала губи, і це її ще більше псувало. Покоївки скоса перезиралися за її спиною; ловлячи в дзеркалі їхні погляди, вона ледве стримувала сльози люті. Потвора. Як не крути — потвора.

— Ваша величносте, — м’яко почав було капелюшник, але його сіпнули за рукав, і він розгублено замовк; хтось у кутку тонко хихикнув, та його зацитькало одразу кілька голосів.

Юта почервоніла як рак.

— А ти не горбся, Юто, — здалеку порадила принцеса Вертрана. — Не кусай губи, не морщ лоба і не кривися так — тобі це не личить…

Сестра її розвернулася різко, мов на пружині:

— Зате тобі личить… Тобі личить оце… оте…

Вона так і не придумала, що сказати далі. Покоївки здивовано загули. Юта крутнулася на підборах і вискочила з вітальні, грюкнувши дверима.

Блакитні очі маленької Май широко розплющились і на них одразу набігли сльози:

— Навіщо ж… Псувати собі свято…

— Та й іншим, до речі, — неголосно додала Вертрана, знову обертаючись до дзеркала.

Три королівства існували поряд уже хтозна-скільки століть, і, якщо вірити літописам, війни між ними траплялися тільки двічі: уперше, коли принц країни Контестарії викрав принцесу з сусідньої Акмалії і взяв її собі за дружину без дозволу батьків, а через кількасот літ удруге — коли якийсь акмалійський бляхар, хильнувши в шинку, образив кішку, що крутилася під ногами, хоч вона, як відомо, є геральдичним звіром королівства Верхня Конта. А загалом три королівства співіснували тихо й мирно, періодично укладаючи міждинастійні шлюби, отож усі три королівські двори були один з одним певною мірою споріднені.

… Лопотіли на вітрі прапори з лютими кошачими мордами. Підготовка до капелюшного карнавалу на якийсь час відсунула всі інші турботи. Цього року свято влаштовувала Верхня Конта, і Юта, тиняючись палацовими переходами, то тут, то там натикалася на свого батька — король метався, щоб устигнути зробити останні розпорядження, і бурмотів свою улюблену лайку — ґорррґулья… Змоклий, розпашілий почет обминав Юту, наче якусь перешкоду.

От-от мали прибути найясніші особи суміжних держав — Юті видно було з вікна спальні, як похапцем розстеляють доріжки на бруківці палацового двору, як шикується оркестр, виблискуючи начищеною міддю. Миготіли в радісній веремії кучерики Май, бірюзова сукня, капелюшок з високою хвилею — маленька принцеса енергійно поринула в передсвяткову метушню.

Потинявшись палацом, постоявши коло книжкової шафи й покрутивши в руках до дірок зачитаний роман, Юта обсмикала злощасну рожеву сукню й подалася на материну половину.

У покоях королеви нікого не було. На відкритому клавесині гіркою громадилися капелюшні картонки, на килимі лежали забуті п’яльця. Юта мимохідь їх підняла — мати вишивала фрагмент легенди про викрадення дівчини драконом. Зелений шовковий дракон був уже готовий і вивергав жовтогаряче полум’я, а от його жертва поки що була позначена лише кількома стібками.

Мимоволі Юта побрела в покої фрейлін.

Вона йшла й торкалася до ліпних завитків на стінах, зітхала, намагалася дістати до носа кінчиком язика — на щастя, коридори були порожні й ніхто не міг визначити, личить це Юті чи ні. Та раптом до неї долинула приглушена розмова, і вона зупинилася. Юта впізнала материн голос і закрутила головою, намагаючись визначити, де саме розмовляють.

— …у цьому є й наша провина, — зітхнувши, зізналася комусь королева.

Юта, повагавшись, повернула на голос і опинилася в кімнаті, перегородженій важкою портьєрою. Там, за оксамитною стіною, королева слухала відповідь своєї співрозмовниці:

— Навряд, ваша величність. Ви не обділили її ні турботою, ні любов’ю.

Ютине серце на мить завмерло, щоб одразу закалатати бентежно й безладно.

— Звіздар запевняє, що цілий день буде чудова погода, — фрейліна, схоже, намагалася спрямувати розмову в інше русло.

Королева зітхнула зажурено:

— Ох, люба моя… До її лиця, до її фігури — та ще й кепський характер, дратівливість і впертість… Мушу глянути правді у вічі — вона ніколи не вийде заміж.

Юта безшумно розвернулась і вийшла в коридор. Паж, що саме пробігав з капелюшною коробкою, злякано від неї сахнувся.

Ні, вона не плакатиме. Тисяча ґорґулій! Якби вона щоразу рюмсала з найменшого приводу…

Вона брела коридорами палацу, немов сліпа. Сльози клубком застряли в горлі.

У дворі радісно загорлали сурми — найясніші гості нарешті прибули. Королівська пара з Акмалії з дочкою Олівією та старий король Контесарії з сином…

Юта схлипнула.

Сидячи на траві у спорожнілому парку, вона вирішила, що більше нікому не зіпсує свята. Вона… піде назавжди. Негайно.

Їй стало трохи легше.

Це була її улюблена гра — В-Те-Що-Я-Йду-На-завжди. Юта гралася в неї, коли на душі їй було кепсько.

Знову заспівали сурми. Юта встала і, згорбившись ще дужче, ніж завжди, почимчикувала до