Марина та Сергій Дяченко - Ритуал

— Ох, Май, — і Вертрана знову поблажливо всміхнулася.

— Я обожнюю тебе, Юто! — скрикнула Май та, полишивши Вертрану, оповила руками шию своєї найстаршої сестри, яка приміряла сукню в кутку біля дверей.

Та здригнулася й відхилилася, подарувавши Май силувану посмішку.

Сукня принцеси Юти була рожева, як немовля. Вона здавалася закороткою — поділ метелявся високо над землею, відкриваючи поглядам великі, ледь клишоногі стопи. Юта втупилася в дзеркало тупо й похмуро — а з дзеркала на неї тупо й похмуро дивилася некрасива довготелеса дівчина, якій розкішне плаття личило так само, як парчевий жилет балаганній мавпочці.

— Не горбтеся, принцесо, — діловито зажадала кравчиня.

Юта відповіла їй важким поглядом.

— Капелюшок, ваша високосте, — шанобливо запропонував капелюшних справ майстер.

Юта відвернулася.

Капелюшок, утім, був геть непоганий — він зображав двобій дня і ночі. З боку ночі мерехтів чорний оксамит, обсипаний маленькими скляними зірками, з боку дня — тріпотів клаптиками рожевий шовк, і над усім цим погойдувалися на нитках золоте сонце з голками-променями й перламутровий ґудзик-місяць.

— Жахливо, — сказала Юта.

Майстер ображено закліпав очима:

— Але, принцесо, це ж схвалений вами ескіз! Усе… все достеменно…

Весела конопата покоївка зі стосом залізних шпильок у роті вже кріпила капелюшок до жорсткого Ютиного волосся. Юта кинула безнадійний погляд у дзеркало — тепер криси капелюшка приховували половину обличчя, коротенька вуаль звисала з кінчика гострого носа, а великий тонкогубий рот під її бахромою перекривлювався в зневажливій гримасі.

— Може, прибрати вуальку? — припустила конопата покоївка.

Кравчиня примружилася, оцінюючи, обсмикала поділ пишної рожевої сукні:

— Вуальку треба густішу… Найгустішу, розумієш? І довгу, до шиї…

Тямуща покоївка закивала, ледве стримуючи сміх. Або Юті здалося?

Знову підскочила принцеса Май, радісно сплеснула руками, стала торкатся й місяця, й сонця, вкололася об золотий промінь, засміялася:

— Юто, це диво! Як гарно, яка в тебе сукня!

Маленька Май була наївною навіть для своїх шістнадцяти років. Вертрана позирала на Юту здаля, зітхала й поправляла бантик на правому стегні.

Юта тим часом вертіла капелюшок так і сяк, насувала на чоло й натягувала на потилицю, кусаючи губи й стаючи від цього ще бридкішою. Покоївки скоса перезиралися за її спиною; ловлячи в дзеркалі їхні погляди, вона ледь стримувала злі сльози. Потвора. Як не крути — потвора.

— Ваша високосте, — м’яко почав майстер, але його смикнули за рукав, і він розгублено замовк; хтось у кутку хихикнув тоненько, на нього зацитькали відразу кілька голосів. Юта почервоніла, як рак.

— А ти не горбся, Юто, — звіддалік порадила принцеса Вертрана. — Не кусай губи, не морщ лоба й не кривися так — тобі не личить…

Сестра її розвернулася різко, мов на пружині:

— Але ж тобі личить… Тобі личить оця… оце…

Вона так і на придумала, що сказати далі. Покоївки загули здивовано, Юта розвернулася на підборах і вискочила з вітальні, грюкнувши дверима.

Маленька Май широко розплющила блакитні очі, які відразу наповнилися слізьми:

— Але ж навіщо … Псувати собі свято…

— І іншим, до речі, — стиха промовила Вертрана, знову обертаючись до дзеркала.

Три королівства існували поруч невідомо скільки століть, і, якщо вірити літописам, війни між ними траплялися тільки двічі: вперше, коли принц країни Контестарії викрав принцесу із сусідньої Акмалії і взяв її собі за дружину без дозволу батьків, а через пару сотень років удруге — коли якийсь акмалійський бляхар, хильнувши у корчмі, образив дією кішку, що вешталася під ногами, яка, як відомо, є геральдичним звіром королівства Верхня Конта. В інші часи три королівства співіснували тихо й мирно, час від часу укладаючи міждинастичні шлюби, тож усі три королівські двори перебували один з одним у в деякому спорідненні.

…Майоріли на вітру прапори з лютими котячими мордами. Підготовка до капелюшного карнавалу на якийсь час відсунула всі інші турботи. Цього року свято влаштовувала Верхня Конта, і Юта, тиняючись палацовими переходами, раз у раз натикалася на свого батька — король метався, поспішаючи віддати останні розпорядження, бурмочучи свою улюблену лайку — горрргулья… Змоклий, розпашілий почет оминав Юту, як небажану перешкоду.

З хвилини на хвилину очікувалося прибуття найясніших осіб із суміжних держав — Юті видно було з вікна спальні, як похапцем розстеляються килимові доріжки на бруківці палацового двору, як шикується оркестр, виблискуючи начищеною міддю. Миготіли в радісній штовханині кучерики Май, бірюзова сукня, капелюшок з високою хвилею — маленька принцеса активно поринула в передсвяткову метушню.

Потинявшись палацом, постоявши коло книжкової шафи й повертівши в руках до дір зачитаний роман, Юта обсмикала нещасну рожеву сукню й рушила на материну половину.

У покоях королеви вона нікого не надибала. Відкритим стояв клавесин, горою нагромаджувалися на його кришці капелюшні картонки, на килимі лежали забуті п’яльця. Юта машинально їх підняла — її мати вишивала фрагмент легенди про викрадення дівчини драконом. Зелений шовковий дракон був уже готовий і вивергав жовтогаряче полум’я, а от жертву його поки що було позначено лише кількома стібками.

Не відаючи нащо, Юта побрела в покої фрейлін.

Вона йшла й торкалася до ліпних завитушок на стінах, зітхала, намагалася дістати до носа кінчиком язика — добре, що коридори були порожні й ніхто не міг визначити, личить це Юті або не личить. Зупинила її неголосна розмова, що долинула раптом; Юта впізнала материн голос та закрутила головою, намагаючись визначити, де саме розмовляють.

— …у цьому є і наша провина, — зітхаючи, зізналася комусь королева.

Юта, забарившись, повернула на голос і опинилася в кімнаті, перегородженій важкою портьєрою. Там, за оксамитовою стіною, королева вислуховувала відповідь своєї співрозмовниці:

— Навряд, ваша величносте. Ви не обділили її ні турботою, ні любов’ю.

Серце Юти на мить зупинилося, щоб відразу забитися бентежносмятенно й безладно.

— Астролог запевняє, що цілий день буде чудова погода, — фрейліна, схоже, намагалася спрямувати розмову в інше русло.

Королева зітхнула голосно й зажурено:

— Ох, люба моя… До її обличчя, до її фігури та ще й кепський характер, дратівливість і впертість… Треба подивитись правді у вічі — вона так ніколи й не вийде заміж.

Юта безшумно повернулася й вийшла в коридор. Паж, що саме пробігав з капелюшною коробкою в руках, злякано від неї сахнувся.

Ні, вона не плакатиме. Тисяча горгулій! Якби вона рюмсала щоразу з будь-якого приводу…

Вона брела коридорами палацу, як сліпа. Сльози клубком стояли у неї в горлі.

Надворі радісно загорлали труби — найясніші гості нарешті прибули.

Королівська пара з Акмалії з дочкою Олівією і старий король Контестарії з сином…

Юта схлипнула.

Сидячи на траві в спорожнілому палацовому парку, вона вирішила, що більше нікому не зіпсує свята. Вона… піде назавжди. Негайно.

Їй стало трохи легше.

Це була її улюблена