Джоан Роулінг - Гаррі Поттер і Смертельні реліквії

Волдеморт не всміхнувся. Втупивши погляд у тіло, що поволі оберталося над столом, він замислився.

- Володарю, - вів далі Якслі, - на думку Доліша, хлопця супроводжуватиме увесь загін аврорів...

Волдеморт підняв велику білу руку, і Якслі вмовк, ображено поглядаючи, як Волдеморт знову звернувся до Снейпа.

- Де тепер вони ховатимуть хлопця?

- Удома в когось із членів Ордену, - пояснив Снейп. - Це місце, за словами джерела, забезпечене всіма можливими рівнями захисту, на які спроможні в Ордені і в міністерстві. Гадаю, володарю, що шансів захопити його там буде мало - хіба що міністерство ще до суботи зазнає краху і це дасть нам змогу виявити й зняти всі їхні закляття.

- Ну, Якслі? - гукнув Волдеморт, і вогонь з каміна дивно відблискував у його червоних очах. - Зазнає міністерство краху до суботи?

І знову всі повернули голови. Якслі розправив плечі.

- Володарю, щодо цього я маю приємну інформацію. Мені нарешті вдалося - з великими труднощами і значними зусиллями - накласти закляття «Імперіус» на Пія Тікнесі.

Це справило враження на багатьох; сусід Якслі Дологов, чоловік з довгим перекошеним лицем, поплескав його по спині.

- Це вже початок, - сказав Волдеморт. - Але ж Тікнесі тільки один. Перш ніж я почну діяти, треба оточити нашими людьми Скрімджера. Невдалий замах на міністра відкине мене далеко назад.

- Так, володарю, це правда... але ж ви знаєте, що як керівник відділу дотримання магічних законів, Тікнесі підтримує регулярні контакти не тільки з самим міністром, а й з керівниками всіх інших міністерських відділів. Вважаю, що, здобувши контроль над таким високопосадовцем, ми легко підкоримо й інших, а тоді вони всі гуртом спробують скинути Скрімджера.

- Якщо тільки нашого друга Тікнесі не викриють раніше, ніж він загітує інших, - сказав Волдеморт. - Так чи так, а малоймовірно, що міністерство до суботи стане моїм. Якщо не можна буде добратися до хлопця в новому місці, то треба це зробити в дорозі.

- Тут ми маємо певну перевагу, володарю, - не вгавав Якслі, вперто намагаючись отримати схвалення своїх дій. - У нас тепер є кілька своїх людей у відділі магічного транспортування. Якщо Поттер являтиметься або скористається мережею порошку флу, ми відразу про це довідаємось.

- Він цього не зробить, - заперечив Снейп. - Орден уникає всіх видів транспорту, керованих чи контрольованих міністерством; вони не довіряють усьому, пов’язаному з цим органом.

- Це нам на руку, - сказав Волдеморт. - Йому доведеться пересуватися відкрито. Легше буде його схопити.

Волдеморт знову зиркнув на тіло, що поволі оберталося над столом, і повів далі:

- Я особисто подбаю про хлопця. З Гаррі Поттером пов’язано надто багато помилок. Деяких припустився я сам. Своїм життям Поттер тішиться радше через мої помилки, а не завдяки своїм перемогам.

Присутні з осторогою стежили за Волдемортом; кожен, і це було написано в них на обличчях, боявся, що саме його звинуватять у тому, що Поттер і досі живий. Одначе Волдеморт, здавалося, говорив не стільки з ними, як сам з собою, розглядаючи непритомне тіло вгорі.

- Я виявив легковажність, тому від мене відвернулися щастя й удача, без яких не здійснити жодних задумів, окрім хіба що найвиваженіших. Але я помудрішав. Я розумію те, чого не розумів раніше. Я сам маю вбити Гаррі Поттера, і я це зроблю.

На цих словах, ніби у відповідь, зненацька пролунав жахливий, тягучий крик болю й розпачу. Багато хто з присутніх здригнулися й поглянули вниз, бо крик цей долинав мовби з-під їхніх ніг.

- Червохвосте, - проказав Волдеморт тим самим тихим замисленим тоном, не зводячи очей з тіла, що оберталося вгорі, - чи ж я не велів тобі простежити, щоб наш полонений поводився тихо?

- В-веліли, в-володарю, - зойкнув низенький чоловічок край стола, який сидів так низько, що на перший погляд здавалося, ніби його місце вільне. Він зліз із стільця й подріботів з кімнати, лишаючи по собі дивний відблиск срібла.

- Як я вже сказав, - продовжив Волдеморт, знову вдивляючись у напружені лиця послідовників, - тепер я краще все розумію. Наприклад, перш, ніж убивати Гаррі Поттера, я мушу позичити в когось із вас чарівну паличку.

На обличчях усіх присутніх проступив шок - так само він міг заявити, що хоче позичити в когось руку.

- Немає охочих? - запитав Волдеморт. - Стривайте... мені здається, Луціусе, що тобі чарівна паличка вже не потрібна.

Луціус Мелфой підвів голову. Вогонь з каміна надавав його шкірі жовтувато-воскового відтінку, а його очі були тьмяні й запалі. Він заговорив хрипким голосом:

- Що, володарю?

- Паличку, Луціусе. Мені потрібна твоя паличка.

- Я...

Мелфой скоса зиркнув на дружину. Вона дивилася прямо перед собою, бліда, як і він, з довгим білявим волоссям, що спадало їй на спину, однак під столом її тонкі пальці торкнулися його руки. Після цього доторку Мелфой вийняв з плаща чарівну паличку й передав Волдемортові, а той, піднісши її до червоних очей, став пильно розглядати.

- З чого вона?

- З в’яза, володарю, - прошепотів Мелфой.

- А серцевина?

- Дракон... драконячі сердечні струни.

- Добре, - сказав Волдеморт. Вийняв свою паличку й порівняв довжину.

Луціус Мелфой мимоволі смикнув рукою; на якусь частку секунди здалося, що він сподівається отримати взамін Волдемортову чарівну паличку. Волдеморт уловив цей порух, і його очі лиховісно округлилися.

- Дати тобі паличку, Луціусе? Мою паличку?

Дехто глузливо захихотів.

- Я дав тобі свободу, Луціусе, хіба тобі цього мало? Але я помітив, що останнім часом і ти, й твоя родина чогось не дуже щасливі... Чим тебе засмутила моя присутність у твоєму домі, Луціусе?

- Нічим... нічим, мій пане!

- Брешеш, Луціусе...

Здавалося, цей м’який голос сичав і після того, як безжальні вуста зімкнулися. Дехто з чаклунів ледве стримався, щоб не затрястись, коли сичання поголоснішало; щось важке сунуло по підлозі під столом.

Величезна змія поволі виповзла на Волдемортове крісло. Вона повзла і повзла, аж доки не завмерла на Волдемортових плечах: її шия була завтовшки з людське стегно, а очі з вертикальними щілинами зіниць дивилися не кліпаючи. Волдеморт неуважно погладив істоту довгими тонкими пальцями, не зводячи очей з Луціуса Мелфоя.

- Чого це Мелфої такі невдоволені своєю долею? Хіба вони не вдавали усі ці роки, що прагнуть мого повернення, зростання моєї могутності?

- Звичайно, володарю, - вимовив Луціус Мелфой. Тремтячою рукою він витер піт