В. Домонтович - Дівчина з ведмедиком [Роман]. Болотяна Лукроза [Оповідання та нариси]

Граф Карло Ґоцці, автор «Принцеси Турандот» і «Любові до трьох помаранчів», швидше життя вивіряє сценою, ніж навпаки. Старий драматург «з театральності акторської гри робив собі повсякденну манеру триматись», а «театральність слів і вчинків» його «могла дорівнюватись хіба лише їх щирості». Так що найбільша помилка — «нехтувати ілюзіями й захоплюватись розумом».

Деякі персонажі «Дівчини з ведмедиком» живуть у цілковитій згоді з такими гаслами. Заперечення раціоналізму — одна з питомих рис європейської модерної філософії. Віктор Петров писав про кризу класичного, механістичного мислення і порівнював цей процес з руйнуванням метафізичних цінностей на рубежі Середньовіччя та Ренесансу: «Новий час визначають як добу великої кризи метафізики. Відповідно до того, про наш час можна було б сказати, що він є добою великої кризи фізики».

Відносність усіх загальноприйнятих понять і сакралізованих цінностей демонструється в романах Домонтовича з епатажною гостротою й одвертістю. Насамперед це стосується кохання, шлюбу й патріархальної родини. У стосунках з трьома різними жінками герой «Дівчини з ведмедиком» відкриває для себе різні типи кохання. (До речі, згодом подібна модель кохання як стилю буде представлена у стосунках Комахи з Тасею, Ірцею та Вер у романі «Доктор Серафікус».) З учителькою Марією Іванівною «усе було просто». Позбавлене романтичних аксесуарів задоволення сексуальних потреб, що не обіцяє якихось складнощів чи потрясінь, але й не підносить духовно. Жінка з ординарним ім'ям, найузвичаєнішою жіночою професією, котра нічого не вимагає від життя, окрім дрібних випадкових радостей.

Персонажів «Дівчини з ведмедиком» можна виразно поділити на людей, скажімо, «вікторіанських» чеснот, людей дев'ятнадцятого віку — і бунтарів-аванґардистів, яким важливіше заперечити усталене, ніж ствердити абсолюти. Іполіт Миколайович, інженер, раціоналіст, педант, належить усе-таки до перших. (Це, між іншим, дев'ятнадцятий вік підносить у суспільній ієрархії інженера, творця машини, апологета механічної безвідмовності й ґвинтикової дріб'язкової, нівелюючої точності.) Тягар стосунків з аванґардистськи непередбачуваною й бунтівливою, вільною від усяких заборон Зиною для нього виявився затяжким.

Основи патріархальної моралі на рубежі століть захитали перш за все декаденти-чоловіки й так звані «нові жінки», емансипантки, що рішуче заперечили устої традиційної родини й чоловічого верховенства. Першим найчутливіше вловив ці процеси, очевидно, Генрик Ібсен. І ми досі асоціюємо модерністську нову жінку з ібсенівською Норою чи Ґеддою Ґаблер. В українській літературі ці нові жінки були окреслені перш за все у прозі й драматургії Винниченка. Проте він, представляючи своїх діяльних, незалежних героїнь поряд з інфантильними й слабкими чоловіками, наголошує перш за все силу жіночого інстинкту, близькість до якихось первинних вітальних джерел. Домонтович незрідка пародіює Винниченка, як, скажімо, у фінальній ресторанній сцені «Дівчини з ведмедиком». Проте його цікавлять інші речі. Зинине прагнення свободи аж ніяк не зводиться до жорж-сандівської проблеми вільного кохання й вибору сексуального партнера. Для неї неприйнятна напередвизначеність долі «порядної» дівчини з благопристойної родини. Зина найчутливіше вловлює той дух часу, якого намагаються не помічати інші персонажі. І родина Тихменєвих, і Варецький продовжують жити так, ніби могутні катаклізми не змінили основ суспільства. Та сама праця на заводі, який треба відбудувати, налагодити зв'язки з колишніми партнерами, повернувшись до звичної стабільності й розміреності. Та сама імпозантна обстановка розкішного будинку, що його радянський інженер Тихменєв колись мав у приватній власності, а тепер, за іншими правилами тої самої гри, орендує у держави. Ті самі обов'язки й незмінні уявлення про добро та зло, про красу й потворність, про прийнятне й заборонене…

Однак колишня зручна впорядкованість патріархального світу, єдність якого забезпечувалася незрушним авторитетом Бога, вселенського абсолюту, котрий, за Гайдеґером, згуртовував у своєму лоні людей, надавав сенсу світовій історії й людському триванню в ній, — ця впорядкованість і єдність раз назавжди визначених моральних імперативів остаточно зруйнована. Ніцше ставить діагноз своїй хворій епосі, вже більше не осяяній божественною благодаттю. Смерть Бога, кінець історії, крах гуманізму… У романі Віктора Домонтовича ці онтологічні проблеми заломлюються через розкриття майже що побутових подробиць, індивідуальних людських стосунків. Стиль епохи — це поняття, що включає і мистецтво, і побут, і спілкування, і культуру праці, і, зрештою, кохання. Конфлікт часів і стилів виявляється і на побутовому рівні, де, скажімо, старозавітну солідність вітальні Тихменєвих порушують предмети нового мистецтва.

Але цю тривожність, ці ознаки нестабільності, дисгармонії, коли зв'язки часів таки рвуться на очах, дедалі важче не помічати. Інженери Тихменєв і Варецький утікають від складнощів і несподіванок невигаданого життя у зручний світ формул і технічних розрахунків, які дають ілюзію незмінності законів руху коліщаток і ґвинтиків у механізмі. Дружина Тихменєва, уособлення заскнілої матріархальності, зосереджена лише на турботах про вигоди для тіла. Старша донька, «мила Леся», бачиться тут копією своїх врівноважених батьків, людиною звички, розрахунку й передбачуваних дій. (Це той тип «добропорядної» дівчини «з гарної родини», до якого Домонтович ще раз звернеться згодом у «Докторі Серафікусі», представивши «місячну» наречену Корвина Таню Беренс так само нещасливою суперницею модерної «нової жінки» Вер.) Лесині бажання не виходять за межі можливого й досяжного, вона готова повторити благополучне життя своєї матері. Сила почуття тут ніколи не переважить раціональну розміркованість. Про одруження йдеться як про акт чи не комерційний, про дещо нудний, але не обтяжливий обов'язок: «То правда, що я до Іполіта Миколайовича призвичаїлась, я з цим і не ховаюсь — він мені до вподоби. Але це й усе. Сподіватимусь, що роком пізніш, роком раніш я стріну таку ж людину з подібними властивостями».

Проти всіх цих патріархальних умовностей і бунтує Зина. Вона, як і недоладний доктор Серафікус, певним чином співвідноситься з «психологічною реальністю геометризованих конструкцій», з дисгармонійністю кубістських картин і футуристських віршів. Лесю й Зину порівняно, відповідно, з класичним ямбом і модерним верлібром. Ямбічна передбачуваність першої таки звичніша й зручніша для Варецького. А все ж його мимоволі захоплює новизна вільного вірша, ексцентричність Зининих ескапад. Зина — це «зразок порушення норм доброчинного поводження». «Їй подобалось зачіпати гострі теми, і вона не зупинялась перед тим, щоб називати речі своїми іменами». Її енергія й сила характеру потребують застосування. Ця дівчина менше за все могла б задовольнитися роллю дбайливої дружини й клопітливої господині вітальні. У її духовний досвід вже так чи інакше вплетений досвід ібсенівських героїнь, феміністок Кобилянської чи Кассандри Лесі Українки. Вона, ця нова жінка, «була надто розумна, щоб надавати будь-яку вагу й значення цінностям, що їх попередні покоління вважали за усталені правила, принципи, норми й мораль… Вона говорила так, ніби хтіла знищити все, що для інших було недоторканним і непорушним». Зина наділена аналітичним розумом, що традиційно вважалося прерогативою чоловіків. Натомість їй цілковито невластива сентиментальність і перечуленість — одна з