Марія Василівна Матіос - Кулінарні фіґлі

я даю їм тверде слово бодай на мить повернутися до своєї «кулінарної» творчості (пригадуєте, є за мною такий «смачний» гріх – книжка «Фуршет від Марії Матіоc). Не задля розваги – задля відновлення сил. Таке собі своєрідне іntermezzo.

Отже, я клятвено обіцяю поновити свої кулінарні екзерсиси! І то не хтозна-коли, а вже, цьогоріч.

А що, товариство? Кожна, і навіть дуже серйозна людина, має повне людське право вибрикувати, коли їй заманеться.

Але поки я повернуся до своїх кулінарних рецептів (а я, до речі, не скупа, тому й не шкода ділитися навіть таким специфічним багатством), хочу поставити смачну крапку у цьому гостюванні нашого подніпрянського товариша.

Хоч це, з точки зору великих знавців кухні, і чисте збоченство, але я на нього таки відважуюся і подаю до столу «Швидкий десерт». Благо, що якраз фруктовий сезон і для цього багато не треба: всього лише зірвати в саду зо два десятки персиків, зняти з них шкірку, збити міксером, розкласти в широкі бокали – і залити персикове пюре добре охолодженим шампанським. Отак. Як сказали би італійці – беліссімо!

І, панове товариство, яке мені діло до того, що скаже шеф-кухар із суші-бару чи французького ресторану про мої сьогоднішні кулінарні фіґлі: поєднання огірків із персиковим пюре і льодяним шампанським?! Мені важливіше, чи замість традиційного пообіднього «дякую» цмокне мене у щічку мій Сергійко.

Бо, як каже знаменитий український професор Юрій Шаповал, живемо в свобідній країні – і свобідні робити, що заманеться. Що у свобідній – то у свобідній! А я зараз додаю – і за свобідним столом. Бо кулінарне мистецтво – це також вид свободи творчості. І мені ніскільки не совісно і не лячно, що в своєму письменницькому арсеналі я маю й таку книжку – книжку кулінарних рецептів. Мене також подеколи болить голова від моїх сюжетів – і тоді я рятуюся трьома на світі речами: квітами, кухнею і спілкуванням із родиною.

Якщо, мій дорогий Читачу, ти готовий із нетрів Історії поблукати зі мною садами смакоти, – гайда!

Але поміж тим я розкажу тобі трохи житейських історій – і ти, мій незрадний Читачу, можливо, краще зрозумієш, чому я так уважно живу, приглядаючись і вслухаючись у чужі Долі, які, між тим, як правило, не мають жодного безпосереднього стосунку до мене особисто. Але коли уважно жити – починаєш чути, як болить, аж розриває, чужа біда, чуже страждання і пристрасті. Подеколи це все переростає у справжній Космос – непізнаний, таємничий, небезпечний. І ти направду відчуваєш себе космонавтом, який без скафандра зазирає в усі прірви людської душі і мозку.

Я знаю, що мій земляк, який першим у незалежній Україні побував у космосі – Леонід Каденюк посварив би мене пальчиком за таку «вольність», бо у правдивому Космосі без скафандра неможливо. Але у творчості… У творчості ти голими руками хапаєш розжарену магму людської душі – і ліпиш із неї не просто образ. Ти хочеш Словом таки відтворити отой огром людського Космосу.

Можливо, це не завжди тобі вдається. Але ти не маєш наміру страхувати себе нічим – бо ти, як безстрашний воїн, голіруч, хіба що озброєний лише Словом, досліджуєш ці неозорі простори. І тішишся – не натішишся, навіть коли тобі смертельно боляче від відкритих таємниць.

Знаєш, мій Читачу, не тільки розказувати про космос, але й повертатися з космосу житейських історій – іноді важко. А вприскувати в душу словесний адреналін розповідями про чуже життя – ще важче. У кожного свого адреналіну вистачає.

Проте, любий Читачу, не поспішайте відкладати набік цю книжку. Пам'ятаючи про необхідність душевного перепочинку для кожного з Вас навіть під час читання та врахувавши власну помилку – надмірну концентрацію пристрастей на одному квадратному сантиметрі тексту у попередніх книжках, на цей раз хочу заощадити Ваші нервові клітини. Обіцяю: не пошкодуєте. Прошу Вас про єдине: поставтеся з гумором до моєї ідеї і не судіть її за шкалою Ріхтера. Ця книжка – як саме наше життя: трагічне, смішне, смачне, кольорове.

Але, як на мене, найбільш цікавим у ньому залишається Людина і її Почуття. Решта – вінегрет…

Якщо Ви погоджуєтеся із цією сентенцією, запрошую Вас на храм, кажуть у моїх Розтоках. Тобто на гостювання, на банкет. Бо де найкраще пізнаються люди? Під час спілкування-чаювання-чаркування. І де почуєш найбільше житейських історій? Звісно, за столом. І про що найчастіше? Про людські взаємини, звичайно, про кохання. Не мені Вам казати, що історія будь-чийого кохання – не завжди неповторна, але завжди неодмінно повчальна історія взаємозалежності однієї людини від іншої; Це – карколомний тайнопис пристрасті, закони якої мало коли сусідять із логікою, розумом чи спокоєм. Одне слово, як любила казати моя бабця, Любов – це дурЕнство. «То п'яне серце», – не судила, лише кивала головою, зачувши чергову сільську історію чиєїсь пристрасті. Людське дуренство, продиктоване п'яним серцем, за бабусиним визначенням, буває розумним (!) і дурним.

Розумне – те, що, врешті-решт, змушує людину ставати степЕнною (по-гуцульськи – розважливою, мудрою), а отже, – щасливою. Дурне дуренство – це фіаско людини, яку в житті так нічому і не навчила любов, лише наробила шкоди собі та іншим.

А калинка біло цвіте, лист широкий має,

 Гірша любов від недуги, хто ї добре знає…

Якби лише співати цими словами вчила мене бабця Гафія Іллівна Матіос! А то ж припечатала неліченими коломийками велику жагу до пізнання людського дуренства – любові-недуги, «любИ-згУби» (за визначенням іще одного великого мого земляка Юрія-Осипа Федьковича-Гординського)…. Але перед тим, як занурити Вас, любий Читачу, у смачні принади власної кухні, хочу розповісти Вам деякі невигадані історії невигаданих людей з минулого – XX – століття, оскільки саме вони – люди і їхні усні життєписи – дали мені вміння узагальнювати чужий досвід за допомогою слова: застерігати інших, жаліти, страждати, протестувати з ними, дошукуватися мотивації вчинків, виправдовувати, але завжди неодмінно любити їх усіх – чесних і безсовісних, слабких і сильних, зрозумілих і не дуже…

Отже, історія перша Моя бабця по матері була великою і щасливою людиною: у своїх буковинських Розтоках прожила 86 років, мала лише 4 класи румунської школи, а говорила афоризмами, за що в селі її називали Соломоном («дівка, як віддається, думає, що в золото вбирається, а вона не знає, що кладе голову у свербивус», у шипшину тобто); народила 18 дітей – і «маковинням їх не годувала, щоб не плакали, тому й розумні виросли», казала; у шлюбі із своїм «приятелем», як називала діда, минули 64