Юрій Павлович Винничук - Ласкаво просимо в Щуроград

при владі нове покоління, котре народилося вже, коли нас залякано. Воно впевнене в собі, переконане, що робить нам величезну послугу, піклуючись про кожен наш крок.

— Чого вони добиваються?

— Покори… Покори і вдячності. Але ми вже не здатні навіть на це. Ми втомилися дякувати.

— Невже й справді, вони перехопили у вас геть усю духовну сферу життя?

— Уявіть собі — правда… Але це тільки на поверхні, бо мало хто з нас усе це сприймає щиро. Переважно ми всі вже навчилися прикидатися, і коли треба, малюємо на обличчі задоволення. А на самоті, заховавшись за трьома дверима, дозволяємо собі розслабитися і, залізши під перину та сховавши голову під подушку, замугикати якусь стару пісню… Співати на гостині остерігаємось, бо серед нас чимало стукачів.

— А що за це буває? Невже в'язниця?

— Гірше. Божевільня. У нас в'язниць нема. Там, у центрі, навіть такий плакат висить: „Щуроград — місто без в'язниць“. У божевільню потрапляють усі, хто дозволив собі засумніватися у доцільності щурячої влади… Із сьогоднішнього дня це може чекати й мене.

— Вас?.. Але звідки їм знати, про що ми тут розмовляємо?

— А ви прислухайтесь, — сказав, показуючи на підлогу. І справді, звідти долинуло обережне шкряботіння. Я тупнув ногою, і воно стихло.

— Вони скрізь, — сумно всміхнувся господар. — Їх можна надибати в найнесподіваніших місцях.

— А що буває з чужинцями, які завітають до вас? — нарешті поцікавився я, передчуваючи якусь малоприємну вістку.

— Спочатку їх пробують обробити, як оце вас. Напустити туману. Коли це вдається, чужинця поводять по зразкових сім'ях, ознайомлять з життям міста і з почестями проведуть. А якщо не вдається, то запроторять до божевільні.

— Для чого ж ви заманили мене сюди? — рознервувався я. — Адже тепер і вам, і мені загрожує небезпека!

— Прошу тільки не гніватися… Я чекав цього моменту віддавна. Бо лише чужинцеві можна довіритися. Особливо, коли він потрапив у таку ж безвихідь, як і я… Справа в тому, що я був колись полковником. Мені вдалося зберегти деякі запаси. У мене є чимало гранат, два автомати й один вогнемет. Утрьох ми їх розгромимо вщент…

— Утрьох?

— Ви, я і моя донька. Цілком можливо, що до нас приєднаються й інші городяни. Я вірю в це. Не може бути, щоб вони всі перетворилися на боягузів. Для початку ми проб'ємося до божевільні. Там якраз ті люди, що нам потрібні.

Я з несподіванки не знав, що відповісти. Отак ні сіло ні впало брати участь у державному заколоті якось не дуже приваблювало. Навіщо мені втручатися в чиїсь внутрішні справи? Воно, правда, щури не викликають у мене жодних симпатій, але й не допекли настільки, аби я йшов на злам голови їх бити. Однак перспектива потрапити до божевільні лякала ще дужче. Як ми дамо раду цій силі-силенній щурів? Звичайно, коли спалахне повстання, діло піде легше, але заки воно спалахне, нам чого доброго встигнуть і пальці повідгризати.

Відступати було нікуди — за вікном уже кишіло від щурів. Але на обличчі господаря не промайнуло і тіні страху, з очей била ненависть і тільки ненависть.

— Гаразд, я згоден, — сказав я.

— У вас все одно не було іншого виходу.

— Був. Якби ви мене не закликали до хати, я б не попав у цю халепу.

— Так, я вчинив негречно… Але зрозумійте й мене… Стільки років чекати цього дня! Боже мій!.. Чекав, доки підросте дочка… Потім чекав на чужинця… Але жоден не з'являвся біля моєї хати. Я вже втратив найменшу надію. Не міг довіритись будь-кому, через те змушений був увесь цей час прикидатися відданим громадянином… Хоча єдиний мій син загинув у божевільні… Коли народилася дочка, я замість тішитися, бився головою в стіну. Навіщо мені дочка? Мені треба сина! Але бог послав дочку. І тоді я змирився. Дружина при пологах померла… То були пізні пологи. Весь цей час я виховував дочку на лютого вбивцю. Я вчив її ненависті… Ненависть її доросла тої міри, що вона навіть гидувала своїми однокласниками, бо всі вони вірили щурам. Але я її також навчив і ховати свої почуття. Найменша підозра — і весь мій план міг згоріти на пні.

— Невже за стільки літ не знайшлося в місті нікого, хто б замислив те, що й ви?

— Досі всі такі випадки закінчувалися плачевно. Кожен, хто намагався протестувати або згуртувати довкола себе однодумців, потрапляли у божевільню. А тому спершу підемо туди. Визволимо в'язнів, їм можна довіряти… Там усе мужні люди. Яким теж нічого втрачати.

— Майте на увазі — з мене кепський стрілець.

— Я вам дам вогнемета. Це дуже проста штука. Ми з дочкою підемо попереду, а ви прикриєте наші спини. Також вам довірю візок з гранатами і пальним. Того візка не маєте права ані на секунду покинути, в ньому вся наша надія…

— Як же ви зберігали зброю, якщо щури за виграшки могли проникнути в будинок?

— Я її тримав у ящиках з дустом.

— Нічого не скажеш, дотепно, — розсміявся я.

З-під підлоги знову долинуло попискування й шамотіння.

— Ага, допік вам! — гаркнув полковник собі під ноги. — Ото щоб знали, падлюки!

У цю мить двері відчинилися і на порозі з'явилася висока худорлява дівчина в джинсах і картатій сорочці. На вигляд мала, може, шістнадцять літ. Густе попелясте волосся спадало на плечі. Вона тримала тацю з трьома розпечатаними бляшанками, нарізаним хлібом і слоїком квашених огірків.

— Пора обідати, — сказала вона.

— Це моя дочка. Її звати Віолетта, Віоля… Тому, що це схоже на „волю“.

Дівчина усміхнулася:

— Тато надає таємничого значення навіть такій дрібниці, як ім'я…

— Не така вже це й дрібниця у наш час, коли в кожну родину проникають щурячі імена й звичаї і коли годують нас винятково консервами та маринадами. Я вам не хочу зіпсувати апетиту, але погодьтеся: їсти щодня те саме — невелика приємність.

— Це рибні консерви? — спитав я, коли ми сіли за стіл.

— Так. Це, вважайте, наша національна страва. На всі свята. Огірки — це вже старі запаси. А в будень їмо консервовану картоплю, або кашу.

— До речі, тату, нам варто й харчів трохи прихопити.

— У цьому я покладаюсь на тебе. А де вино? Ми маємо дещо з давніх часів. Дві пляшки вина.