Галина Костянтинівна Вдовіченко - Купальниця

1

Усі навколо — випускний, випускний. А Кароліні до тієї ме-

тушні байдуже. Хай собі інші урочисто переступають уявну

життєву риску. Велика подія! Парад суконь та зачісок, хизуван-

ня із фінішною стрічкою на грудях… Її випускний не цікавив: атестат до рук — і бувай, школо! Нехай однокласники самі

святкують прощання з дитинством, а вона з ним вже попро-

щалась, ще того дня, коли остаточно вирішила їхати до брата

в Київ, хоча її туди ніхто й не кликав.

Був цілковито буденний день, оповитий туманом; липка во-

лога тулилася до вікон шкільного автобуса, не даючи можливос-

ті побачити щось за склом, а лиш відчути звичний спуск і кіль-

касекундну затримку, коли мотор загарчав, колеса ковзнули, забуксували в багнюці, але помаленьку виборсались на рівний

шлях. Саме там, у найнижчій точці дороги, яку Кароліна дола-

ла двічі на день, остаточно й сформувалася думка: швидше б

атестат до рук — і одразу до Києва, подалі від Висічі, подалі від

усього тутешнього — до Роберта. Хоче він того чи ні.

Про те, що Кароліна не збирається на випускний, мама зна-

ла давно; погодилась із цим, почувши від доньки вагомий ар-

гумент: не треба шукати грошей на застілля та сукню з туфля-

ми. Але тепер, коли атестат з посередніми оцінками лежав на

столі, а донька збирала речі, мама завмерла перед телеекраном, знічена й байдужа. Тільки тут і можна було її побачити без ро-

боти, але, зосереджена на своїх думках, вона зараз нічого не ба-

чила перед собою.

10

Гуркіт посуду з кухні порушив гнітюче мовчання. Щось вда-

рилось об підлогу — судячи зі звуку, важке скло — не розби-

лось, закрутилося дзиґою, але й одразу потому щось легке

й крихке, склянка абощо, дзвінко вистрілило, розлітаючись на

друзки. Мати зітхнула. Батько вилаявся. Зайшов до кімнати, шкутильгаючи сильніше, аніж зазвичай. Знову йому коліно за-

палилося.

— Може, залишишся? — запитав, притискаючи правою ру-

кою до грудей закривавлений рушник.

Залишитись у Висічі? Про це не могло бути й мови. Тут ні-

хто після школи не залишався, усі намагались втекти. Хто до

Яворова, хто у Львів або й подалі. І Кароліна знала — ще до то-

го, як вирішила не чекати випускного, ще перед тим, як вирі-

шила їхати до брата, — ноги її тут не буде. Будь-яку ціну за те, щоб вибратись звідси. Якщо на її долю випало народитися тут, то принаймні тепер вона сама вирішуватиме, де жити далі.

Хтось колись дав назву Висіч тим висілкам серед лісу. «З до-

му висікли, а тут прихистили», — казали люди. Одні запевня-

ли, що та назва — давня. Мовляв, свого часу хтось відокремив-

ся від панського маєтку і поселився «на висічі». Інші казали, тут нічого не було до 70-х років минулого століття, а тоді в цій

місцині організували військовий радгосп, побудували три ві-

домчі будинки — триповерховий та два двоповерхові — запро-

сили людей на роботу, і почали сюди з’їжджатися ті, кого «з до-

му висікли», хто з різних причин не мав, де жити. Ось тоді

Висіч і утворилася. Багатоквартирний хутір серед лісу.

Кароліна народилася тут 1993 року, того ж року, коли в три-

поверховому будинку вибухнув газ. Двадцять чотири потерпі-

лих опинились у лікарні. Мама з десятирічним Робертом ди-

вом врятувалися — йшли до батька по гроші, у контору, пхали

перед собою дитячий візочок з Кароліною. А могли бути вдо-

ма, перед телевізором — саме показували чергову серію «Про-

сто Марії»… Рвонуло так, що довелося згодом будинок ряту-

вати, немов живу істоту після контузії. І то самотужки, бо

11

комісія приїхала, акт склала, пообіцяла капітальний ремонт

у найближчому майбутньому — і поїхала. У ті часи обіцянки

не виконували, усі жили за принципом «рятуйся, хто може».

Тому аварійний будинок люди самі перекрили шифером з ро-

зібраних старих курників.

Але й далі було не легше. Замість відрізаного центрального

опалення висічани вимурували собі печі в кожній кімнаті або

зварили буржуйки за старими кресленнями. Їсти готували хто

в печі, хто — на привозному газі в балонах, хто — на електро-

плитках.

Радгосп занепадав. Кароліна пам’ятає, як вибивали курей

у пташниках, бо не було чим годувати тисячі голодних птахів, як поступово, з тієї ж причини, порожніли стайні, де тримали

телята на відгодівлі. А коли Кароліні було років дванадцять, усе

розвалилось остаточно. Продовольчу службу в армії ліквідува-

ли, військовий радгосп припинив своє існування, його залиш-

ки трансформували, на паперах, звісно, у державне підприєм-

ство, і на тому реорганізація завмерла. А ті, хто став заручником

змін, залишились у будинках, що стовбичили посеред лісу

в щільному кільці дерев та саморобних перехняблених дрові-

тень та стаєнь. З цього оточення людям не було куди йти.

Чиясь владна рука висікла ті три будинки, немов зайву де-

таль у перекроєній тканині військового радгоспу, вилучила їх

хірургічним втручанням, як щось непотрібне, апендицит або

гланди, скинула на узбіччя. А ті, замість пропасти, вижили. Ма-

ма, як більшість висічан, їздила до Польщі торгувати цигарка-

ми. Чимало квартир стояли замкнені, господарі роз’їхались хто

куди, жінки — до Італії доглядальницями-прибиральницями, чоловіки — в Росію на будівництво. Старші люди — ті, кому по

сорок-п’ятдесят — до такого життя призвичаїлись, тримали

кури, корови, свині, ще й коні, обробляли городи. Без цього бу-

ло не вижити. А молодь зігрівало єдине бажання — їхати з тої

Висічі, тікати, вшиватися, пензлювати звідси, і подалі, поки не

засмоктали будні, позбавлені вибору.

12

Три будинки за тридцять років свого існування пройшли

прискорений життєвий цикл і виглядали, як полонені, що ви-

йшли з оточення. Час добивав те, чого не вдалося зруйнувати

вибухові, вимиканню тепла та відсутності коштів на ремонти.

Будинки їжачились виведеними з вікон чорними трубами, бли-

мали на сонці сателітарними антенами — єдиною місцевою

розкішшю, бо без батарей парового опалення можна було про-

жити, а без серіалів та «вечірніх кварталів» — ні.

* * *

«Яке у вас тут повітря чисте!» — обережно зронила дружина

старшого брата, Марина, коли він привіз її знайомитися з бать-

ками та сестрою. Два дні, поки молодята гостювали у Висічі, в очах столичної гості виразно читалося глибоке здивування.

Вона уявити не могла, що можна жити в таких умовах, вона

все сприймала, як дитина, що вперше потрапила в цирк-ша-

піто чи, навпаки, у