Віктор Володимирович Єрофєєв - Енциклопедія російської душі

як і раніше, залишався автором «Війни і миру». У кожному разі стовпи Росії поки що перебували на своїх місцях.

Метаморфозі піддався всього-на-всього один займенник, затерте слівце «ми» — Микола Другий російської лексики. Не варто думати, нібито наше «ми» складається з додавання самодостатніх «я». Російське «я» як елемент не життєстійке й існує винятково в родинній молекулі. Виходить, не «я» формує ідею «ми», а навпаки. «Ми» плодить звироднілих «я», мов дрібну картоплю. Всі сили російського правопису — на боці «ми», і скільки літературних мук не вкладай у розвиток «я», вони не окупляться через нестачу граматичних резервів. Взяти, для прикладу, підсвідоме микання Платонова і націлене на спротив якання Набокова, щоб побачити різницю потенціалів. На «ми» можна гавкати, як Зам’ятій, над «ми» можна гигикати, як Олеша, але «ми» має самодержавну якість, відому під іменем «народ».

«Народ» — одне з найточніших понять російської мови. Воно має на увазі подвійне перекладання відповідальності: з «я» на «ми» і з «ми» на — рід:

«ми-вони», зовнішньо-внутрішній фактор, що означає вічні пошуки не самопізнання, а самовиправдання. Слово «народ» зацементувало народ на віки.

Незважаючи на розходження між станами, поколіннями, статями й областями, росіяни — союз нащадків, битих батогом і нагаями. Росіяни — діти катування. Там, де особливості індивідуального життя процвітають за рахунок суспільного, народ — метафора або зовсім неіснуюче слово. У цій країні воно передає суть облудної справи.

Від самого початку я був знічений і носив у собі почуття великої провини. Перед тим-таки народом. Але, переплутавши самоврядування із самоправством, росіяни перетворилися на грудку, що злиплася й котиться, крутиться, не в змозі зупинитися, летить униз похилою площиною, вивергаючи прокльони, гасла, гімни, частівки, охкання та інший національний пафос. Прокинувшись, я усвідомив народ у збірній солянці, за всезагальним настроєм, який він у собі квасить. Злидота, інтелігенція, фаталістичні інстинкти — усе зрівнялося.

Я вимкнув телевізор. Я перестав уболівати за команду.

МОРАЛЬНА ДОПОМОГА ГІТЛЕРА

Якщо в Парижі є площа Сталінграда, то це не випадково. За великим рахунком, Гітлер допоміг Росії. Він створив їй хоча й не такий залізобетонний статус моральної недоторканності, як для євреїв, але все-таки він його створив. У 30-ті роки Гітлер переманив на бік радянської Росії всю прогресивну західну інтелігенцію, яка стала радянськими шпигунами думки, на початку 40-х — увесь західний світ.

Росія, позбавлена недоторканності, не викликає до себе поваги. Вона, як правило, псує тих, хто до неї наближається. Залишає незмінний відбиток на всіх, хто її відвідав.

Народ із «гвинтом» даремно не народжується? Та годі вам! Галактики й то чудово blow up. Мені набридли повчання.

Було від чого розгубитися.

Прагнення знайти презирству естетичний еквівалент привело мене врешті-решт до розумової гарячки. Вона дала чудернацький приплід, і, всіх відтіснивши, виник вожак, який вивів мене з мого російського світу у свій, усе змінивши та нічого не порушивши. Хотів би заздалегідь обмовитись: рух російським світом не став ні етнографічним, ні патолого-анатомічним. Він не торкався ні загальних маршрутів, ні заборонених стежок. Усі ці подробиці неважливі вожакові. Рух ішов по внутрішній площині й рідко складався в слова.

Я увібрав у себе Росію як художній твір.

ГЕНІЙ МІСЦЯ

Через тиждень вранці зателефонував Павло Павлович. Спросоння я не відразу врубався. Він приїхав до мене додому, мимохідь похвалив квартиру, роззувся за власним бажанням, не розшнуровуючи черевики, і швидко пройшов до кабінету. Він грав роль службиста, у якого сто сорок тисяч нагальних справ. Разом із ним намалювався референт, застебнутий на чотири ґудзики, чи то голубий, чи просто елегантний молодик.

— Не знаю, чим вам допомогти, — заклопотано сказав Павло Павлович. — Можу дати хоч сто бійців спецназу, хоч двісті. — Він подумав. — Хочете танк?

— Чого вам од мене треба? — сухо запитав я, вже уявляючи себе в танку.

— Країною, — відкашлявся у кулак референт, — керує не президент, не уряд і не ЦРУ, як твердять пенсіонери, а ось це саме, так би мовити, всюдисуще тіло. Це не казка, — додав він, побачивши моє здивування.

— Ну чому ж? — кинув я ніби між іншим. — Росія і є казка.

— Можливо, — витримав паузу референт. — Іноді він живе на Ваганьківському кладовищі, де похована ваша бабуся.

— Ідіть ви самі на кладовище, — сказав я, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.

Павло Павлович швиденько витяг із великого рудого портфеля конверт і вручив мені. Я заглянув усередину:

— А ще кажете, що у вашій державі немає грошей.

Павло Павлович по-генеральському потупився й мимоволі вперся поглядом у статутний безлад:

— Не догледіла! — він сором’язливо втягнув мізинець лівої ноги назад у шкарпетку кольору хакі. — Дружина шкарпетки штопає. Таке в неї, розумієш, хобі.

Референт заговорив жвавіше:

— Польські, напіввовняні, люблінської фабрики. Не купуйте більше. Гівно.

— Зрозумів, — сказав генерал. — Ближче до діла.

— Якщо вийдете на контакт, — звернувся до мене референт, — постарайтеся переконати його… — У передпокої зі страшною силою грюкнули двері. — Щоб він дав нам спокій…

— Протяг, — сказав я.

— У нас у Росії від протягу може початися все, аж до громадянської війни, — озвучив референт свої побоювання.

— Чому — я? — запитав я у генерала.

— Ви там щось таке писали про зорю нового одкровення, — почервонів він.

— Є інтерференція, — докинув референт.

— Ну, ми пішли, — підвівся з канапи Павло Павлович. — Сашко, — кивнув він на референта, — переходить під вашу команду.

— Стривайте! Ви часом не ідіоти? — поцікавився я.

КРУТІ ДЕВ’ЯНОСТІ

Ні, Сашко виявився зовсім не ідіотом. Він був із тих, хто перепробував сотні способів життя у круті російські дев’яності роки. Він відчув свист і швидкість російського часу, коли година йшла за рік, як ніколи ні до, ні, видно, після. Він був із тих, хто зрозумів суть енергії, перекроїв пасивну ментальність.

Мало хто в Росії жив у 90-ті роки — майже всі плакали. З різних причин. Плакали на радощах, одержавши волю. Плакали обікрадені. Плакали обстріляні. Майже всі злякано озиралися, тримаючись за кишеню, не вступаючи у гру, порпаючись на узбіччі. Начинена грішми Москва здавалася цим «майже всім» пропащим, найубогішим містом у світі.

Гроші валялися на бульварах і площах, залітали з вітром у під’їзди, кружляли на сходових клітках. їх можна було згрібати мітлою, — тільки двірників не було, були новачки-аматори, і гребли вони спершу невміло, по-старому — заняття настільки виснажливе, що вечорами бракувало часу перераховувати виторг, так хотілося спати. Гроші тримали у відрах, баняках, великих каструлях, їх були мільйони й мільйони, вони обмінювалися на зелені, й зелених можна було за тиждень накрутити на мільйон.

Обмінний пункт став сильнішим за «Фауста» Ґете. Він працював без