Олена Печорна - Кола на воді

гарчання натренованих собак, вигуки людей у формі. Останні блискавично вистрибували з машин і рівними шеренгами розходились довкола, аби методично обшукати кожний квадратний метр сполоханого парку. Шукали дівчинку. Ту, що нагадувала квітку.

Анатолій майже закінчив роботу, ще трошечки, зовсім-зовсім трішки, і можна буде полегшено зітхнути. Рената, немов відчуваючи це, спустилася вниз і тихенько вмостилася поруч. Годинник на стіні мирно відлічував хвилини. І раптом різкий звук телефонного дзвінка. Чоловік автоматично підняв слухавку і так само автоматично підтвердив, що саме він Анатолій Миколайович Кравченко. По той бік лінії зависла тиша, а потім незнайомий голос повідомив:

– Вашу дочку знайшли в озері міського парку. Її втопили. Вибачте та прийміть наші співчуття.

Чоловік застиг на місці зі слухавкою в руках, а в очі вдарило пряме сонячне проміння, саме вдарило, вибиваючи тверду опору з-під ніг. Легені жадібно увібрали ледь не все повітря у кімнаті. Вдих. Секунда. Друга. Третя. Вогонь. Вогонь усередині – на рівні серця. Пече. Видихнути б його, натомість чоловік приречено спостерігає, як рівними мазками на жіночі нігті лягає лак. Дивно. Якого ж це він кольору? Рената легенько дмухнула на закінчену роботу, підвела очі й запитала:

– Хто дзвонив?

І він нарешті видихнув:

– Оксанка…

– Що Оксанка?

У відповідь гримнули вхідні двері, а шокована жінка тільки й встигла прокричати услід:

– Та що сталося врешті-решт?

Слова гострим лезом розрізали розпечене повітря й повільно повзли угору, збільшуючись у розмірах з кожною наступною хвилиною. Анатолію чомусь здавалось, що вони от-от обірвуться і зі страшним гулом розчавлять під собою все його попереднє життя. Ні, ні і ні. Безглуздя. Що страшного могло статися з його дівчинкою? Оксанка. Озеро. Втопили. Вона ж… вона ж обожнювала воду, та й плавала, як рибка. Це помилка, непорозуміння, чийсь жорстокий жарт. А, може, хтось щось наплутав. Ну яке то озеро? Озеро. Така собі калюжка у лататті. Кого там можна втопити?

Однак біля парку стояло одразу кілька патрульних машин, люди збилися в натовп і щось жваво обговорювали, а спека, неначе суворий наглядач, ходила довкола колами. Серце зіщулилось й завмерло у передчутті чогось химерного. Чоловік стрімголов біг по стежині, що вела вглиб парку. Він знав, що озеро там. Крок. Ще один. Ще. «Швидка», люди, люди, люди. Біля самого озера його спробували затримати, однак він тільки нервово штурхонув молодика у формі:

– Дайте пройти.

Вона була тут. Його дівчинка лежала біля самої води, бліда-бліда й неначе прозора. З квітчастої сукні повільно сповзали прозорі змійки й одразу ж зникали у жовтій пащі піску. Крап. Крап. Крап. Чоловік похитнувся й міцно заплющив очі. Не може бути. Оксанка… Його Оксанка й… ота вода… скрізь на ній. Треба дитину перевдягнути у щось сухе, сухе і тепле. Хоча… сьогодні ж спекотно?… Так-так, спекотно, все одно, що в пеклі…

Раптом, десь зовсім поруч, хтось вибухнув криком, а потім стрімголов кинувся до дитини. Чоловік нарешті зважився розплющити очі:

– Ірина…

Шокована жінка відчайдушно притискала мокре тіло до себе, так міцно-міцно, і все кричала:

– Що ж ви її не рятуєте? Господи! Врятуйте. Оксанко… Доцю, донечко, ну ж бо, розплющ очі. Чуєш маму? Розплющ…

Довкола стояли люди з однаковими обличчями, немов кимось розставлені статуетки: очі вбік, лише не на матір з дитиною, куди завгодно, аби не на них.

– Доню…

Жінка вдивлялася у дитяче личко з таким шаленим запалом, немов хотіла або увібрати її в себе всю до крихточки, або одним-єдиним поглядом вдихнути життя вдруге. А у відповідь – спокій у кожній лінії, моторошний і безапеляційний, такий приходить і вже не боїться бути сполоханим. Вічний? Анатолій зробив крок вперед й похитнувся.

– Іро, не треба.

Чоловік спробував відірвати колишню дружину від доньки, однак жінка рвучко відштовхнула його руки, різонула безоднею очей й прокричала прямісінько в обличчя:

– Вона ж мала бути з тобою сьогодні! З тобою!!! А ти?!! Втік у свою роботу, свою Ренату, своє нове бісове життя… А моя дівчинка так хотіла, чекала… і тепер… її нема. Її – нема!!! Задоволений? Звільнився? Чуєш? Ти – вільний!!!

Анатолій відсахнувся, а кремезний слідчий метушливо забігав довкола:

– Ну? Чого стоїте? Не бачите, жінці необхідна допомога? Де той лікар? Лікаря! Швидше-швидше, пропустіть. Її потрібно заспокоїти, і було б непогано поставити кілька питань. Лікарю, вона зможе давати відповіді?

Огрядний чоловік в окулярах заклопотано чаклував над збудженою жінкою, уводячи чергову дозу заспокійливого зі снодійним.

– Вам аби людину до божевільні довести. Не бачите, в якому стані? Запитання, запитання… Тут невідомо, чим все це закінчитись може. Так, хлопці, в машину її. Госпіталізація та ретельний нагляд, товаришу слідчий, тому ніяких допитів. Розумію, що убивцю слід по гарячому сліду затримати, однак… Пізніше звернетесь до її лікаря за дозволом, але щоб у найближчі дні отримали – сумніваюсь.

Анатолій шоковано спостерігав, як за дружиною зачиняються дверцята «швидкої», а в голові стукотіло одне-єдине слово – ВБИВЦЯ. Його Оксанку, його дівчинку-світлячка… вбили? Як? Чому?

– Де це сталось?

Слідчий ожив й заходився діставати якісь папери.

– Де знайшли мою дочку?

– Та тут ось, біля самого берега знайшли. Плавала обличчям донизу серед латаття. Хлопці, передайте, що експерти закінчили з тілом, нехай забирають.

Два молодика у білих халатах швидко переклали дитину на ноші. Анатолій, похитуючись, наблизився.

– То… то не тіло. Чуєте?

Слідчий зблід, а на чолі виступили дрібні намистинки поту. Він ледве зміг вичавити з себе:

– Ви… бачте…

Чоловік нахилився й торкнувся вустами чола. Холодне… Й вологе. Провів долонею по щоці:

– Оксанко… дівчинко моя… Як так? Ну як?

Слідчий мовчки кивнув молодикам, і ті зрушили з місця. Анатолій наостанок намагався віднайти дитячу долоньку. Це здавалося таким важливим, найголовнішим з усього, що він міг зараз зробити. Ніби варто лишень вкласти її руку в свою, й Оксанка стисне її легенько пальчиками, як робила це завжди. І все. Це жахіття скінчиться. Він прокинеться, просто прокинеться. Ну ось. Ухопив, стиснув і застиг, пронизаний наскрізь одвічним холодом. Холодна. То… це і є кінець? Відпустив, похитнувся й заплющив очі. Його дівчинку забрали остаточно, віднесли на ношах, а він так і не подивився услід. Не зміг… бачити дрібнесеньку цяточку на мізинці. Ось так. Його світ розщеплюється, розлітається на шматки, котрі вже ніколи не зібрати докупи, а в нього перед очима малесенька плямка, крихітна, ледь помітна, та, яка була у дочки від самого народження.

– Уб’ю!!!

Слідчий зітхнув. Він весь час стояв поруч:

– Розуміємо ваш стан, Анатолію… Миколайовичу, однак, при всій повазі, не втручайтесь. Це лише попередня версія.

Чоловік здригнувся