Василь Андрійович Базів - Хрест: постбіблійний детектив

з чотирьох сторін. Усі кути були щедро политі бензиною, що розтікалася по гостинці, аж годі було підступити до згарища. Наостанок збіглася чи не в повному складі уся громада з відрами, але на той час уже не було що гасити.

Молода попадя заламувала руки й голосила не своїм, а якимсь натужно-звірячим голосом:

– За що, люди добрі? Ми вірою і правдою служимо Богу й людям. За що така кара?

Тим часом у нічному настромленому натовпі з рук до рук пішли летючки. Від вогню було видно, як удень. Люди читали й сахалися дужче, ніж від полум’я. Те, що потрапило їм до рук, обпікало до самих кісток, спопеляло більше, ніж цей невблаганний і всепожираючий вогонь.

Там було лише чотири пекучих, як саме пекло, рядки:

«Григорій покараний за те, що виказує в КГБ таємницю сповіді.

Не кажіть йому правди на сповіді.

Видасть на шибеницю.

Григорій – Юда!»

Хрести ламали ночами. Ті, що в полях були вкопані під час «весни народів» понад 100 літ тому з нагоди скасування панщини у 1848 році. Або ті, які стояли ще довше на роздоріжжях, на яких ламала собі голову орда об тустань автохтонних твердинь. Першим совітам у 39-му до хрестів пазурі не дійшли. Зате совіти другі відтягнулися по повній програмі. Коли вже повивозили до сибірів усіх куркулів, коли повиловлювали по лісах усіх повстанців, на облік взяли кожен хрест.

Паша був головним обліковцем-хрестоламом. Він упав в око райкомові ще в сьомому класі. Був такий язичницький ритуал. У район звозили 14-річних підлітків приймати в комсомол. Сатанинське збіговисько називалося бюро райкому. Головний Люцифер – перший секретар, син яструбка, мав єдине запитання до кандидатів у перший сорт більшовицького соціуму: «Чи ти віриш у Бога?».

Не так дитина, як її гени знали, що в Бога вірили понад тисячу літ від Володимира всі його предки. Ця віра була матрицею тієї самої незламної формули ДНК аборигенів, дарма що між ними – товща тисячоліття. Ніхто ніколи не ламав через коліно цю формулу. Жодні прибульці, які вічно товклися на цьому цивілізаційному полігоні. ДНК ламали вперше. Ніхто не тріснув з першого разу. Тільки Паша. Він єдиний із Кедрівки сказав: «Не вірю!».

Поголос полетів тоді по селу кулею. Вечорами люди йшли повз Семенів паркан і плювали в город. Старий рубав дрова з якоюсь звірячою люттю й кидав навздогін черговому плювку:

– Будеш харкати кров’ю, як я скажу там, де треба. Проти вітру не плюнеш. Нині мого, а завтра твого підпишуть. Нема у світі проти них сили, а ти тут рипаєшся, шмаркачу!

Сексоти воліли не показуватися. А от Семен Харкавий не ховався. Навпаки – гонорувався. Він завше мав добрячу жменю мідяків, аби почастувати пивом кожного, хто приходив до магазину. І коли вже назбирувався повний склеп охочих до халяви, він розперізувався у своїй пропаганді:

– Я не комуніст і не москаль. Але то лише сліпий не видит, шо вони світ завоюють. Сам Бог не може встояти перед ними. От церкви закривають, і ніц їм за то нема. Може, той Бог має силу на небі, але тут вони сильніші від нього.

– Спам’ятайся, Семку, – лише сусідка, Марія Бальтазарова, наважувалася зупиняти його. – Кара Божа впаде на тебе, і на твоїх дітей, і внуків.

– На твоїх уже впала, хоч ти і тримаєш на кожній стіні по три образи. Де твій іспитовий дяк? – бив у саме сестринське тім’я розпашілий сексот, затягуючись смердючим димом пересохлого «Паміру». – Свої закатрупили. Христом-Богом просився, а вони, патрійоти, перерізали твому свято-юрському апостолові гаргачку, як когутові.

Не так те, що стріляв їй у самісіньке серце той антихрист, як те, що говорив правду, яку вона всім єством жіночим ніколи не прийме за правду. Бандерівці вбили її найстаршого брата – отака трагедія. Правда для всіх, але не для неї. Вона не вірила, хоча посеред ночі його з хати забрали непрохані гості із тризубом на кокардах, хоча свідком його передсмертних мордувань у сусідньому селі був тамтешній війт, у хаті якого чинили розправу.

– Було їх троє, нанашко. Двоє злих, як вовки, а третій, надрайоновий провідник, ще й мораль твому читав перед смертю, – тупо дивлячись під ноги, переказував, як свідок божився, що на власні очі видів і своїми вухами чув. І як рятівна соломинка було її вічно благальне до всіх тих, хто донині топчеться по її незагоєній кривавій рані:

– А ти знаєш тих повстанців? Хто вони і з якого села?

Ніхто не знав. Знали інше, що підтверджувала совєтська влада: бандерівці покарали Крап’яка за те, що відмовився відчиняти їм склади зі спиртом – ключі від «стратегічного об’єкта» доручила йому після війни громада, коли пішли німці і ще не прийшли москалі. А тоді, по свіжих слідах, хіба можна було пізнати всіх повстанців, які виринали ночами із криївок і, неначе привиди невидимі, літали поміж живими? А як будеш багато патякати, то загримиш на той світ, як кедрівський дяк.

Бальтазар був суворої вдачі. Говорив мало, але як обухом по голові. Зате руки мав золоті. Вони за нього говорили. Та ще й як промовляли! На Гуті, якій уже відчеканився перший столітній вік, ще не було такого художника. Власне, завдяки йому впродовж кількох останніх років місцевий склозавод був тим першим підприємством, яке почало працювати на експорт. На виставці у Монреалі власноручні шедеври Бальтазара побили всі рекорди. Тепер надходили замовлення навіть не на партії виробів, а на поодинокі, справді художні твори.

На склозаводі художніх виробів працював його величність гегемон – пролетаріат, і саме його іменем таврувався цей унікальний феномен місцевих склодувів. Але, незважаючи на анонімність авторства, усі знали, що це справа божественних рук Бальтазара. У кінчиках його пальців таїлася незбагненна сила, яка спонукала скляну магму набирати найдовершенішої форми, що не тільки милувала очі, а відводила подалі від злого в житті душу людську.

Він був майстер-самородок, якого десь у далеких італіях чи франціях нарекли би генієм да Вінчі чи Караваджо, а тут він був робітником склодувного цеху. Товариш Бальтазар, який регулярно отримував свою зарплату і премію в десять карбованців із зображенням товариша Леніна. Країна Рад гребла лопатою валюту за його витвори, а він за цю надбавку міг хіба що купити дитині валянки на зиму. Була, правда, ще одна винагорода. Майстер входив до того привілейованого кола робітників, яким виплачували перед Новим роком тринадцяту зарплату. Так було останніх два роки.

Бальтазар і цього разу чекав цього мізеру до сімейного