Джордж Мартін - Заплотний лицар

— Вичисти-но мені кобилу. Тоді засип вівса усім трьом коням. Упораєшся?

Хлопець нахабно витріщився на гостя.

— Упорався б. Якби схотів.

Дунк спохмурнів.

— Ану не смій базікати казна-що. Перед тобою лицар, затям собі.

— Не надто ви схожі на лицаря.

— А хіба всі лицарі однакові?

— Лицарі всякі бувають. Та ви на жодного не схожі. У вас он меч на мотузку теліпається.

— То й що? Аби піхви не падали. Гайда хутко до коней. Впораєшся — отримаєш мідяка. Не впораєшся — ляща у вухо.

Він не став чекати, що у відповідь збреше малий стайняр, а відвернувся і плечем штовхнув двері. Цієї години корчма мала б гудіти від люду, та натомість стояла майже порожня. За одним столом зморило молодого панича у розкішній одамашковій делії; той тихенько похропував у калюжу розлитого вина. Та окрім нього не було ані душі. Дунк збентежено роззирався навколо, доки з кухні не з’явилася повненька, коротенька, трохи зжовтіла лицем жіночка.

— Сідайте, де бачите. Подати пива або вечерю? — запитала вона.

— І те, й інше. — Дунк зайняв стільця коло вікна, щонайдалі від панича.

— Є добре ягня, хрустко засмажене з травами, та кілька качок, що їх мій син встрелив. То чого бажаєте?

Він не їв у корчмі вже, мабуть, із півроку. Тому відповів:

— І те, й інше.

Жіночка засміялася.

— Добрій статурі — добрий харч.

Тоді налила кухоль пива і подала до столу.

— Візьмете кімнату на ніч?

— Ні.

Дунк марив про м’яку солом’яну постіль та дах над головою, але гроші мусив берегти. Якось переспить і на землі.

— Попоїм, вип’ю пива, та й далі до Ясенброду. Чи далека дотуди путь?

— Ще з день їхати. Як біля згорілого млина дорога розгалузиться, то прийміть на північ. А чи мій хлопець подбав про ваших коней, чи знову втік?

— Та наче не втік, — відповів Дунк. — Щось у вас нині відвідини небагаті.

— Пів-містечка попхалося на турнір. Мої харцизяки теж утекли б, якби я попустила. Ой леле, що з корчмою буде, як я помру, і вони її успадкують? Хлопець ладен круглий день тинятися поміж вояків, а дівчисько зітхає й хихотить, щойно десь за вікном лицар промайне. І що в тій голові робиться? Я їй вже казала: лицарів з посполитими з одного й того самого ліплено. А хліб та яйця однак не здешевіють, хоч би там скільки вони списів поламали.

Корчмарка зміряла Дунка цікавим поглядом: його меч та щит промовляли про одне, а мотузяний очкур і груба полотняна сорочка — про інше.

— Та ви й самі, напевне, на турнір?

Перш ніж відповісти, він ковтнув пива. Кольору темного горіха, на смак міцне і густе — кращого й бажати годі.

— Еге ж. Та не аби чого, а за перемогою.

— Отакої, — буркнула хазяйка. Але не образливо.

У іншому кутку корчми панич підняв голову з калюжі вина. Він мав хворобливого кольору обличчя під стріхою світло-брунатного волосся; підборіддя поросло світлою щетиною. Панич потер очі, глипнув на Дунка і проказав:

— Я бачив тебе уві сні.

А тоді наставив пальця тремтливої руки.

— Не підходь, чуєш? Не наближайся до мене!

Нічого не розуміючи, Дунк вирячився на нього.

— Прошу пана?

Корчмарка нахилилася ближче.

— Не зважайте, пане лицарю. Той панич тільки й робить, що п’є та торочить про свої сни. Піду-но подам вечерю.

І заспішила геть.

— Вечерю?!

Панич гидливо скривився, наче від брудної лайки. Тоді важко зіп’явся на ноги і сперся на стола, щоб не впасти.

— Мене зараз знудить, — оголосив він. Груди йому вкривали засохлі плями червоного вина, мало не злиті у одну. — Я схотів повію, але тут їх катма. Усі втекли на Ясенбродську луку. Побийте мене боги, де б його вина випити.

Хилитаючись, він пошкандибав геть із зали. Дунк почув, як панич видирається сходами, щось мугикаючи.

«Жалюгідне створіння. Але відкіля він може мене знати?» — замислився Дунк над кухлем пива.

Ягня видалося йому найсмачнішим з усього, колись куштованого — доки не подали качку, спечену з вишнями та лимоном і зовсім не таку жирну, як їх зазвичай печуть хазяйки. На додачу корчмарка принесла горошку з маслом і вівсяного хліба щойно з печі. «Ось яка вона — лицарська доля» — сказав собі Дунк, обсмоктуючи з кістки останні крихти м’яса. — «Добра їжа, пива, скільки душа забажає, і жодних тобі лящів.» Він випив другого кухля до страви, третього — задля забави, а тоді й четвертого — бо тепер сам собі хазяїн. Наостанок він заплатив корчмарці срібняка і на решту отримав жменю мідяків.

Коли Дунк встав з-за столу, вже спустилася глупа ніч. Натоптане черево поліпшило настрій, хоч гаманець і полегшав. Він бадьоро закрокував до стайні, аж раптом попереду заіржав кінь.

— Тихо, братику, — мовив хлопчачий голос. Дунк прискорив крок, хмурніючи.

Хлопчик-стайняр тим часом уже видерся на Грома, вдягнувши обладунок старого лицаря. Кольчуга виявилася довшою за нього самого. Шоломця довелося зсунути на лису потилицю, бо інакше той затулив би йому очі. Малий виглядав конче рішучо і так само безглуздо. Дунк став у проймі дверей до стайні та зареготав.

Хлопець зиркнув на нього, зашарівся і скочив додолу.

— Пане, я не хотів…

— Злодюга, — мовив Дунк, намагаючись додати голосові суворості. — Ану скидай обладунка і радій, що Грім не розколотив твою дурну макітру. Це бойовий кінь, а не дитячий муцик.

Хлопець зняв шолома і кинув його на солому.

— Та я вершник незгірш вас! — оголосив він зухвало, і оком не змигнув.

— Стули пельку, нахабо! Добалакаєшся мені. Кольчугу теж знімай. Що це ти таке надумав?

— Як я відповім зі стуленою пелькою? — Хлопець вивернувся з кольчуги та зронив її на підлогу.

— То розтули й відповідай, — дозволив Дунк. — Тепер підніми кольчугу, обтруси з неї мотлох і поклади, де взяв. Шоломця теж. Ти коней погодував, як я тобі наказав? А Бистроніжку почистив?

— Еге ж, — відповів хлопчисько, обтрушуючи солому з кольчуги. — Ви ж їдете до Ясенброду, так? Візьміть мене з собою, пане лицарю.

Саме про це його й застерігала корчмарка.

— А що твоя мати скаже?

— Мати? — Хлопчина похнюпився. — Матінка померли, нічого не скажуть.

Дунк здивувався. Хіба корчмарка