Олександр Єлисійович Ільченко - Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

Замріє коли-не-коли гайок чи діброва, самотня верба чи груша або очерет, мов той ліс, понад річкою, — а то все трави й трави. Зайдеш у них чи й верхи вскочиш, то й нема тебе, мов потонув, — ні сліду, як на морі…

По нерівній дорозі, вздовж якої, скільки око сягне, біліли людські та кінські черепи й кості, по дорозі, перед голубим ридваном шестірнею, що в ньому пан Пампушка-Стародупський їхав, оточений не тільки кріпаками, а й найманими слугами, а й кінними джурами та лейстровим козацтвом, попід ногами в зміїстих скакунів раз по раз шастали сайгаки чи лисиці, борсуки чи горностаї, але й на них уваги обозний не звертав. Тільки трохи розважило його, коли дикий котище, невідь-звідки взявшись, учепився пазурами в спину одному з козаків і трохи налякав молоденьку дружину обозного, що їхала в розкішному ридвані разом з ним.

Отож і нудьгував пан Купа в дорозі, бо ж він був байдужий городянин, і неозірний степ йому здавався, — їй-богу ж, правда! — сонним та порожнім, і почував себе той пан самотнім, бо ж ні до кого було й слова сказати: розмова з нетягами-козаками, джурами та босоногими челядниками не вабила ніяк, а жіночка панова, дуже молода і прегарна, цілісінький день безмрійно хропла собі в ридвані на гаптованих шовкових подушках.

5

Хропла та й хропла, як після маку, хоч пан обозний уже не раз був поривався розбудити свою молоденьку половину.

— Роксолано, прокинься! — благав він.

— А я й не сплю, Діомиде, — млосно одвічала Роксолана, на якусь чудовну мить розплющувала свої звабливо-сяйні мигдалюваті очі, від чого вони ставали на мить круглі та великі, мов у корови, — а що були вони напродиво хороші й неблимні, то й цього короткого проблиску було задосить, щоб проштрикнути коханого мужа до самого дна душі та тіла.

Люба кралечка все на тому ж правому боці засинала знов та й знов, хоч вогню під неї підклади, а пан Демид Пампушка, голомозий, без жодного слідочка чуба козацького, моторний товстун, у блідім обличчі котрого вражали передусім червоні соковиті губи під шорсткими, дротяними, аж до сміху тонкими вусами (що мали очевидний намір остаточно зникнути, як і його оселедець), під якими зяяла дірка од вибитих передніх зубів, — пан Демид любовно споглядав не тільки повіко своєї жіночки, щедро облямоване шовковим брамом вій, чорних, пухнастих, важких і задовгих, аж наче неймовірних, мов у казці, не тільки принадно закопилену губку, рясно покроплену потом, бо в ридвані під полуденним весняним сонцем було нестерпуче душно, а й надовго втуплював свій чоловічий погляд у пружні її перса, які, округлі, немов чаші, прагнули в різні боки.

Пан Купа з Роксоланою побралися недавно, — тривав іще, sit venia verbis, — пробачте на слові! — тривав медовий місяць, — любов була в них обопільна, як гострий обоюду меч двосічний, — і панові обозному ще був приємний її вигляд, і в ній усе ще милувало його зір, хоч вона вже й стала його власною законною жоною.

Під розпеченим дахом ридвана було душно, і пан Демид, уболіваючи, порозстібав на Роксолані все, що тільки зумів, і тілеса його жіночки колотились перед ним від поштовхів ридвана, який торохкотів по нерівній степовій дорозі.

6

При самій дорозі помітивши старезну грушу, всю вкриту сметанкою весняного цвіту, — бо ж дерева того року цвіли чомусь із помітним запізненням, — пан обозний наказав спинитись на перепочинок, бо груша тая була висока та крислата, товста, в три обіймища, з величезною тінню і з такими пахощами, аж паморочилось у голові, з опалими пелюсточками цвіту на землі, під стовбуром: од них, немов од снігу, ставало зразу ніби й не так жарко.

Слуги та джури пустили коней самопаш, знаючи, що в цьому трав’яному лісі побояться вони вовків і ні кроку не ступлять кудись далі, — повипрягали волів і коней з возів та маж, вантажених харчами й припасами, хазяйським добром і скарбами, та й полягали, навіть забувши й пополуднувати, де хто впав, але геть далі від затишку тої груші, щоб не заважати своєму вельможному панові.

А пан Купа, знемагаючи від сонця й від марних зусиль, все-таки не зрікався надії розбудити свою чарівну дружину.

— Жарко ж! — волав він. — Перейди в холодок.

Але дружинонька і вухом не вела.

— Роксо, пробудися лишень! — благав він.

Але молоденька пані спала.

— Лано, — кликав він, — прочнись!

Та все було марно: ні Рокса, ні Лана, ні Роксолана не озивалась, та й край.

Пан Пампушка був спробував виволокти дружиноньку геть із ридвана, що він протягом цієї весільної подорожі робив уже не раз, але сьогодні йому в тій халепі не щастило ніяк, хоч він і, покликавши на поміч покоївку пані Роксолани — полонену татарочку Патимé, підважував кохану жону, і тяг її, схопивши попід пахви, і смикав, і штовхав, і термосив, і пестив. Але ні розбудити, ні вицупити її з душного ридвана в холодок попід грушею панові обозному не щастило.

7

Не щастило витягти, хоч сядь та й плач.

І він уже й справді розкис був, пан Демид, але згадав, як позавчора, коли переїздили річку Незаймайку глибоким бродом, пані Роксолану легко переносив на руках через воду один із його наймитів, молоденький коваль Михайлик, котрий усі ці дні біг верхи поміж козаками та джурами, а зараз оце разом зі своєю матінкою саме оглядав підкови на шестерику притомлених коней-зміїв, що їх тільки-но випрягли з ридвана.

Михайлик того разу переносив пані Роксолану легко та зручно, хоч було це ділом трудненьким, бо ж пані тая, молода й прехороша, товстою ще не стала в свої вісімнадцять років, але вже була тілиста, і всього в неї — і в пазусі, і скрізь — набралося вже досить. Та Михайлик, парубійко прездоровий і лагідний, як лось, нівроку йому, такий вибухався, що був на голову вищий од усіх і такий дужий, же сам-один добре вгодовану свиню міг підняти й однести світ заочі чи навіть корову, а не те що таке чудове створіння, як мила пані Роксолана Купа.

Згадавши про коваля Михайлика, пан Пампушка загукав до нього, покликав до ридвана і звелів:

— Ану, соколику! Бери лишень.

— Кого це?

— Мостиву нашу пані. Цуп її з ридвана, мою солодку пташечку!

— Але… як же, пане обозний? — сторопів Михайлик, бо в нього після вчорашнього переброду через річку лишилося якесь тривожне й незрозуміле почуття, хоч і переносив хлопець тую пані, незручно витягши руки вперед і