Туве Маріка Янссон - Країна Мумі-тролів. Книга третя

Нюхмумрик склав докупи лапки і шикнув на звіреня.

Тоді Крихітка виповз з-під кореняки і дуже засоромлено мовив:

— Сподіваюся, я тебе не налякав? Я знаю, хто ти. Ти — Нюхмумрик.

З тими словами Крихітка ступив у воду і побрів через струмок. Для такої крихітки потічок був надто великий, а вода — холодна. Кілька разів звірятко втрачало рівновагу і падало, однак Нюхмумрик був у такому її поганому гуморі, що навіть лапою не поворухнув, щоб йому допомогти.

Урешті нещасна, тонка, мов нитка, істота, цокочучи зубами, видерлася на берег:

— Привіт! Я такий щасливий, що зустрів тебе!

— Привіт! — холодно привітався Нюхмурик.

— Можна мені погрітися біля твого вогню? — не вгавав Крихітка, уся його мокра мордочка променіла утіхою. — Хто б повірив, що я коли-небудь буду Тим, кому пощастить сидіти біля табірної ватри самого Нюхмумрика! Ніколи в житті цього не забуду!

Крихітка присунувся ближче, поклав лапку на наплічник і шанобливо прошепотів:

— Це тут лежить твоя гармонія? Ось тут, всередині?

— Так, — вкрай непривітно відбуркнув Нюхмумрик.

Його мелодія про самотність зникла, а добрий настрій розвіявся без сліду. Він гриз люльку і безтямно видивлявся на берези, навіть не помічаючи їх.

— Ти мені не заважатимеш, — невинно запевнив Крихітка. — Я маю на увазі, коли гратимеш. Ти собі навіть уявити не можеш, як я стужився за музикою. Я ніколи її не чув. Зате багато чув про тебе. їжак, Малюк і моя Мама розповідали… Малюк навіть якось бачив тебе! Так, ти й уявити не можеш… тут нечасто щось трапляється… а ми ж такі мрійники…

— Що ж, скажи хоча би, як тебе звуть? — запитав Нюхмумрик. Вечір все одно був уже безнадійно зіпсований, тож він подумав, що простіше підтримати розмову.

— Я такий маленький, що й імен^ не маю, — жваво відгукнувся Крихітка. — Подумати лишень, ніхто ніколи й не питав мене про ім’я. Та ось з’являєшся ти, про якого я стільки чув і якого страшенно мріяв побачити, і запитуєш, як мене звати. Як гадаєш… якщо можеш, звісно… чи не було б тобі надто важко придумати мені ім’я, щоб було моїм і нічиїм іншим? Просто ось зараз?

Нюхмумрик щось пробуркотів і натягнув капелюха на самі очі.

Хтось із довгими шпичастими крилами перелетів понад струмком, сумно й протяжно заводячи десь у лісі:

— Ю-ююю, ю-ююю, ті-уу!

— Не можна по-справжньому стати вільним, занадто кимсь захоплюючись, — сказав зненацька Нюхмумрик. — Я це добре знаю.

— Я знаю, що ти все знаєш, — торохтів Крихітка, підсуваючись чимраз ближче. — Я знаю, що ти все на світі бачив. Усе, що ти кажеш, правильно, а я завжди намагатимуся стати таким вільним, як ти.

Зараз ти прямуєш додому, в Долину Мумі-тролів, щоб відпочити і побачитися з друзями… їжак казав, що Мумі-троль, прокинувшись від зимового сну, одразу затужив за тобою… Як приємно, коли хтось тужить за тобою і чекає… чекає…

— Я повернуся додому, коли мені захочеться, — гостро відрубав Нюхмумрик. — Може, й зовсім не повернуся. Піду собі куди-інде…

— О, Мумі-троль сумуватиме, — похнюпився Крихітка.

Його хутро почало підсихати у теплі, стало спереду світло-брунатним і м’якеньким. Він знову поторгав наплічник і обережно запитав:

— Може б ти… Ти так багато подорожував…

— Ні, — відповів Нюхмумрик. — Не зараз.

І подумав з гіркотою: «Ну чому вони ніколи не дадуть мені побути на самоті у мандрах? Невже так важко зрозуміти, що усі враження розіб’ються вщерть, якщо про них розповісти уголос, розвіються і зникнуть. А коли спробую пригадати, як мені подорожувалося, пам’ятатиму тільки власну розповідь».

На довгий час запала тиша, десь знову заячала нічна птаха.

Крихітка підвівся і несміливо сказав тоненьким голоском:

— Що ж, напевно, мені час додому… Бувай!

— Бувай! — буркнув Нюхмумрик і враз засоромився своєї непривітності: — Послухай! До речі… Оте ім’я, що ти хотів би мати… Тебе можна було б назвати Ті-ті-ууу! Розумієш, Ті-ті-уу — ім’я веселе на початку і з сумовитим довгим «у» наприкінці.

Маленьке звірятко розгублено витріщилося на Нюхмумрика, його очиці жовто вилискували у відсвітах вогню. Воно замислилося над своїм іменем, посмакувало його, прислухалося до звучання, увібрало його в себе, нарешті підняло мордочку до неба і проспівало: Ті-ті-ууу. Та так журливо, що Нюхмумрикові аж мороз поза шкіру пішов.

Потім лише коричневий хвостик змигнув у вересі, і все стихло.

— Ет, — крекнув Нюхмумрик, копнувши спересердя ватрище. Вибив люльку. Урешті підвівся і гукнув: — Агов! Повертайся назад!

Однак ліс відповів тишею.

— Що ж, — зітхнув Нюхмумрик, — не завжди ж бути привітним та товариським. Повсюди не встигнеш, ото й усе. Зате крихітка має тепер ім’я…

Він знову сів, прислухаючись до дзюркоту струмка, тиші й чекаючи своєї мелодії. Та вона не приходила. Він одразу збагнув, що пісня відлетіла так далеко, що йому її не наздогнати. Можливо, й ніколи… У голову лише нестримно ліз запопадливий та розгублений голосок Крихітки, котрий все базікав, базікав, базікав…

— Такі мали би сидіти вдома біля своїх мамусь, — сердився Нюхмумрик. Він відкинувся горілиць на смерекове гілля, за мить знову сів, погукав ще трохи Крихітку з лісу, довго прислухався, а тоді натягнув капелюха на носа і заснув.

Наступного ранку Нюхмумрик подався далі. Утомлений, в поганому гуморі, він простував на північ, не роззираючись навсібіч, а під капелюхом не бриніло навіть найкрихітнішого зачину мелодії.

Усі його думки заполонив Крихітка. Нюхмумрик згадував кожне його слово і свої слова, без упину перебирав подумки розмову, аж йому недобре стало, довелося сісти й перепочити.

— Що це діється? — думав Нюхмумрик сердито й розгублено водночас. — Такого зі мною ще ніколи не бувало. Напевно, я захворів.

Він підвівся й поволі почвалав далі, знову й знову пригадуючи, що сказав Крихітка і що на те відповідав він сам. Зрештою виснажився до краю. А десь пополудні Нюхмумрик повернувся і рушив у зворотному напрямку.

За якийсь час йому стало легше. Нюхмумрик пришвидшив крок, потім побіг, раз по раз спотикаючись.

Маленькі мелодії кружляли довкола вух, але він не мав часу підхоплювати їх. Ближче до вечора він знову опинився у березовому гаю й заходився кликати:

— Ті-ті-уу! Ті-ті-уу!

— Ті-уу! Ті-уу! — почали відгукуватися, прокинувшись, нічні птахи, однак Крихітка не відгукнувся.

Нюхмумрик сходив гай вздовж і впоперек, шукаючи й гукаючи, аж доки запали сутінки. Над лісовою галявиною зійшов молодий місяць. Нюхмумрик, геть зневірившись, дивився на нього.

«То ж настав новий місяць, — подумав він. —