Роберт Вейт - Дивовижна історія Мері Стенз

новий замовник. Можливо, досі він мав справи з іншим рекламним агентством. Я попрохала Кері довідатись, чи не втратило якесь агентство солідного замовника в галузі косметики.

Дарк замислено відкопилив губу.

— Хтось грається в хованки. Можливо, ця фірма умисно міняє агентства, аби нишком підготувати грунт для реклами нового товару, що його до пори тримають у таємниці. Тут може бути щось цікаве.

— Мабуть, твоя правда, — погодилася мїс Мейсон. — Я постараюсь дізнатися про все, що зможу. Та це, напевне, буде нелегко.

Дарк узяв авторучку і в задумі тицяв пером у прес-пап’є, залишаючи на промокальному папері безладний візерунок із синіх цяточок.

— По-моєму, нам слід піти коротшим шляхом, — сказав він і обвів оголошення косметичної фірми рівним колом. — Буде краще, коли на це оголошення відповість хто-небудь з наших людей і розвідає, що там і до чого.

— Можна й так, — непевно озвалася міс Мейсон.

— Чи є в нас невродливі дівчата?

Міс Мейсон трохи подумала.

— Та ні, щось не можу отак враз пригадати… Крім мене самої, звичайно… — Вона скептично посміхнулася.

— Ти надто стара, — безжально відказав Дарк. — Та й, зрештою, залучати до цього когось із “Очевидця” навряд чи розумно. Вони легко можуть виявити все, якщо захочуть. Це має бути стороння людина, що відповідала б їхнім вимогам. Де можна знайти невродливу дівчину років двадцяти п’яти — тридцяти?

Міс Мейсон знизала плечима.

— Таких дівчат тисячі. Скрізь і всюди. Та щоб зіграти цю роль, вона повинна мати хоч трохи артистичного хисту.

— З цього, мабуть, і треба виходити, — погодився Дарк. — Послухай, Брендо, може, ти майнеш до якогось театрального агентства чи кіностудії і спробуєш там щось підшукати?

— Що ж, гаразд. Можна пропонувати якісь умови?

— Про це потім, коли знайдемо потрібну дівчину.

— А чи пояснювати, що вона має робити?

— Поки що не варто. Просто скажи, що йдеться про особливе журналістське доручення, для якого “Очевидцеві” потрібна актриса з певними зовнішніми даними. Можливо, доведеться перебрати кілька кандидатур, перш ніж ми знайдемо те, що треба, отож не будемо зволікати.

Міс Мейсон встала й розправила спідницю.

— Я відразу ж беруся до діла, Поле, — мовила вона. — Аби тільки воно було щось варте,

— Все залежить від того, чи вийде цікавий матеріал, — зауважив Дарк. — Спіймав не спіймав, а погнатися можна. Даси мені знати.

Міс Мейсон рушила до дверей.

— Як тільки щось з’ясую, одразу ж повідомлю, — відказала вона і вийшла з кімнати.

Дарк присунув до себе наклеєні на аркуш оголошення і знову перебіг їх очима. Тоді зняв телефонну трубку.

— Прошу редактора промислового відділу, — сказав він.

Закуривши сигарету, він став чекати відповіді. Невдовзі у трубці обізвався чоловічий голос.

— Привіт, Дейве, — сказав Дарк. — Слухай, в одній сьгоднішній газеті з’явилося таке оголошення: якийсь фабрикант скуповує бите скло в необмеженій кількості. Можливо, тут варто копнути. Чи не зайшов би ти зараз до мене?

Діставши ствердну відповідь, він поклав трубку й зосереджено почав дивитися на кінчик сигарети.

Розділ другий

“Верстатка” — це невелика пивничка в одному із завулків Фліт-стріт. Назва ця походить від друкарської дошки, на якій компонують газетні шпальти, отож і постійна клієнтура, пивнички складається переважно з редакційного та рекламного люду, що заходить сюди перехилити чйрчйКу. Особливо багато відвідувачів буває тут між третьою та о пів на шосту, коли решту навколишніх пивниць зачинено на перерву.

У пивничці два довгих вузьких бари, що містяться один під одним — на першому поверсі і в підвалі. В кожному — невичерпний запас найрізноманітніших напоїв — від томатного соку до сливовиці; для тих, хто, крім спраги, почуває ще й голод, виставлено тарелі з маслинами, цибулею та корнішонами; а коли вже хто негоден триматися на ногах, до його послуг кілька пошарпаних столиків та стільців. У нижньому барі стоїть телевізор, проте звук у нього завжди вимкнуто, за винятком тих випадків, коли транслюють кінні перегони: бармен Джо приятелює з одним букмекером, добропорядним хлопцем, що сповна виплачує всі виграші. Стіни прикрашено дотепними шаржами на осіб, добре відомих у світі преси; їх малювали провідні газетні карикатуристи. В цьому своєрідному клубі завжди велелюдно, гамірно й весело.

Після чотирьох подвійних порцій джину з тонізуючим напоєм Клайв Роуз трохи розімлів. Його жовта краватка зсунулась набік, хвилясте біляве волосся розкуйовдилось, на тонкому нервовому обличчі заграли рум’янці, а очі заяскріли, мов нерозведений спирт у кришталевій чарці. Навалившись вузькими кощавими грудьми на ріг стойки нижнього бару, він глибоко застромив руки в кишені зелених плисових штанів. На його смугастій шовковій сорочці темніла пляма від джину, що не знати як хлюпнув із склянки, коли він ніс її до рота. Роуз був службовець агентства “Мерріт і Хау” і відповідав за рекламу анонімної косметичної фірми, що замовила серію великих оголошень в “Очевидці”.

Білл Кері, який очолював рекламний відділ “Очевидця”, також спирався на стойку, але його рука, що тримала склянку віскі, навіть після чотирьох подвійних доз анітрохи не тремтіла. Кері був нижчий на зріст, увесь кругленький, привітний і квітучий; його пухке, трошки схоже на поросячий писок обличчя переділяли навпіл великі рудуваті вуса. Волосся, яке ще залишилось у нього на голові, мало виразно темніший колір і облямовувало гладеньку рожеву лисину, наче шорстке волокно кокосового горіха. На ньому був темно-сірий, майже чорний костюм гарного крою та незаймано біла сорочка з бездоганно накрохмаленим комірцем. Синю краватку прикрашали химерні обриси штучних супутників, гаптовані золотистою ниткою. Зовсім недоречними видавалися при цьому вбранні його коричневі замшеві черевики, але то була своєрідна ознака приналежності до рекламної корпорації.

Клайв Роуз сьорбнув джину, тоді поставив склянку і з жартівливою зухвалістю подивився на Кері.

— Запевняю вас, Білле, — мовив він своїм тонким жіночним голосом, — це буде грандіозний, незрівнянний рекламний трюк. Він не може не мати успіху, просто не може.

— Це мені однаково нічого не говорить, — озвався Кері. — Розкажіть, про що саме йдеться… Між нами, звичайно.

— Ха-ха! — Роуз посварився пальцем на співрозмовника. — Не вийде. Сувора таємниця. Нам зовсім ні до чого, щоб якась інша косметична фірма розгадала цю штуку й прибрала її до рук, зрозуміло?

— Зрозуміло, але ж…

— Думаєте, я не збагнув, чого ви запросили мене випити? Ха-ха! Я вас, хлопців з “Очевидця”, добре знаю. Ви завжди все бачите. — Він трохи помовчав, наче про щось міркуючи. — А втім, це краще, аніж не бачити нічого, еге ж? — І тоненько засміявся з власного дотепу.

— Я не прошу вас виказувати таємниці фірми, — з притиском мовив Кері. — Але ж є речі, які рано чи пізно однаково стануть відомі. Коли ця