Анрі Ален-Фурньє - Великий Мольн

тепер вона сиділа в червоній кімнаті перед ліжком, усіяним старими стрічками й потертим пір'ям, і, забувши про все на світі, шила, перешивала, переробляла свій скромний головний убір… Справді, коли гостя услід за мною шаснула до їдальні, на порозі з'явилася мати в новому капелюшку, притримуючи двома руками ще не до кінця прилаштовані латунні нитки, стрічки й пір'я… Вона всміхнулася мені синіми очима, що притомилися від роботи в сутіні, й вигукнула:

— Подивись-но! Я чекала на тебе, щоб показати…

Однак, побачивши незнайому жінку, що всілася у велике крісло в глибині кімнати, мати ніяково замовкла. Швиденько скинула капелюшка й протягом усієї подальшої розмови тулила його правицею до грудей, наче велике гніздо.

Жінка в старосвітському оксамитовому капелюшку, стиснувши між коліньми парасольку й шкіряну сумку, почала пояснювати, чого вона прийшла, похитуючи головою й цмокаючи язиком. Вона вже знову трималася самовпевнено, а коли заговорила про свого сина, то навіть прибрала якогось гордовитого й таємничого вигляду, який нас заінтригував.

Мати з сином приїхали поштовою каретою з Ла-Ферте-д'Анжійона, за чотирнадцять кілометрів від Сент-Агата. Вдова — і, як вона дала нам зрозуміти, досить багата — втратила молодшого з двох своїх синів, Антуана, що раптом помер одного вечора, повернувшись зі школи після того, як разом із братом скупався в зараженому ставку. Вона вирішила влаштувати старшого, Огюстена, до нас у пансіон, аби він пройшов тут курс старших класів.

І гостя одразу ж почала розхвалювати сипа, якого привезла до нас. Я вже не впізнавав сиву жінку, що ще хвилину тому стояла, згорбившись, перед дверима й своїм благальним і розгубленим виглядом скидалася на курку, яка втратила дике пташа, що його вона вивела разом із курчатами.

Жінка захоплено розповідала про сина дивовижні речі: він любив робити їй приємне і міг пройти босоніж по березі річки цілі кілометри, щоб знайти для неї в чагарях яйця водяних курочок або диких качок… Він ставив верші… А якоїсь ночі він натрапив у лісі на фазана, що впіймався в сильце…

А я ж якось насилу був зважився повернутись додому, коли ненароком порвав куртку, — тож тепер здивовано глипнув на Міллі.

Але маги більше не слухала, вона навіть кивнула гості, щоб та замовкла, і, обережно поклавши на стіл своє «гніздо», мовчки підвелася, ніби збиралась когось зненацька заскочити…

І справді, над нами, в комірчині, де лежали почорнілі залишки фейєрверка від торішнього свята Чотирнадцятого липня[1], хтось чужий ходив сюди-туди; від його впевнених кроків здригалася стеля; потім ці кроки подалися в бік просторих темних горищ другого поверху й зрештою затихли десь біля порожніх кімнат наглядачів, де тепер сушився липовий цвіт і достигали яблука.

— Я вже чула цей тупіт кілька хвилин тому, хтось ходив по долішніх кімнатах, — сказала Міллі впівголоса, — але я подумала, що це ти, Франсуа, повернувся…

Ніхто не відповів їй. Ми всі троє застигли на місці, в нас калатали серця; і ось відчинилися двері, що вели з горища на сходи кухні; хтось спустився по приступцях, пройшов через кухню й з'явився на порозі їдальні.

— Це ти, Огюстене? — спитала гостя.

Перед нами стояв високий хлопець років сімнадцяти. В сутіні я побачив спершу лише його селянський фетровий капелюх, збитий на потилицю, й чорну блузу, стягнену паском на школярський манір. Я розгледів, що він усміхається…

Хлопець помітив мене і, перш ніж котрась із матерів зажадала від нього пояснень, мовив:

— Ходімо на подвір'я!

Якусь мить я вагався. Та, побачивши, що Міллі не тримав мене, взяв кашкет і подався слідком. Ми вийшли через двері кухні й попростували на майданчик, який уже огородила темрява. У вечірній сутіні я бачив його вугласте обличчя, прямий ніс, пушок над верхньою губою.

— Поглянь, що я знайшов у вас на горищі, — сказав хлопець. — Певне, ти ніколи туди не зазирав?

Він тримав у руці почорніле маленьке дерев'яне колесо, обвите ґнотовим шнуром, — либонь, це було «сонце» чи «місяць» для фейєрверка свята Чотирнадцятого липня.

— Я знайшов там ще такі самі дві речі, вони цілісінькі, ми зараз їх запалимо, — мовив він спокійно, з виглядом людини, впевненої у своїх словах.

Хлопець пожбурив капелюха на землю, і я побачив, що він пострижений догола, як селянин.

Він показав мені дві ракети з паперовими гнотами, що, мабуть, не встигли догоріти до кінця. Встромивши в пісок маточину колеса, дістав з кишені пачку сірників — на превеликий мій подив, бо нам категорично заборонялося носити з собою сірники. Присівши, він обережно підніс запалений сірник до ґнота. Потім швидко відтяг мене за руку.

Через хвилину, коли моя мати, домовившись з матір'ю Мольна про плату за пансіон, провела її на подвір'я, вона побачила: під дашком ігрового майданчика, сопучи, мов ковальські міхи, здіймалися два снопи червоних і білих зірок; якусь мить мати, певне, могла бачити, як я стояв у чарівному сяйві поряд з високою постаттю новачка, тримаючи його за руку й навіть не кліпаючи очима…

Але вона й цього разу нічого не сказала.

Під час вечері за нашим столом сидів мовчазний хлопчина; він їв, похнюпивши голову й не помічаючи, що ми всі троє з цікавістю дивимося на нього.

Розділ другий

ПІСЛЯ ЧЕТВЕРТОЇ ПОПОЛУДНІ

Досі мені не доводилося бігати по вулицях з міськими хлопчаками. До цього самого 189… року мені дошкуляли болі в стегні, тож я почував себе боязким і нещасливим. Ще й сьогодні пам'ятаю, як незграбно стрибав я на одній нозі, силкуючись наздогнати прудких школярів, що гасали по вуличках довкола нашого будинку.

До того ж мені не дозволяли виходити з дому. Пригадую, як Міллі, що пишалася моєю слухняністю, не раз потиличниками заганяла мене додому, побачивши, що я накульгую, женучись за міськими гультіпаками.

Приїзд Огюстена Мольна, який збігся з моїм одужанням, став для мене початком нового життя.

До його приїзду, тільки-по о четвертій пополудні закінчувалися уроки, для мене починався довгий самотній вечір. Батько переносив вогонь із класної грубки до каміна нашої їдальні, і з вистудженої школи, де валували клуби диму, виходили останні запізнілі учні. Ще якийсь час вони бігали на подвір'ї, потім починало сутеніти, і двоє чергових, прибравши в класі, брали з-під навісу свої пальта й каптури і з сумками в руках швиденько йшли, не зачинивши за собою брами.

Тоді я, поки не гасли відблиски денного світла, простував до архіву мерії, де було повно здохлих мух та оголошень, що тріпотіли на вітрі, і, всівшись в крісло гойдалку біли вікно, повернутого на садок, читав.

Коли