Корнелл Вулріч - Строк минає на світанку

він вдивляється їй в обличчя, хоче знати, чого вона така! Там однаково нічого не написано. Нехай би ліпше поникав по театральних агентствах, де, напевне, й досі витав її тінь, нетерпляче дожидаючи з раннього рання на найближчому до дверей стільці. Там неодмінно ще зостався її дух — адже вона змарнувала стільки часу в тих агентствах!.. Або заглянув би до поганенького кабаре на Джамайка-роуд — єдиного місця, де вона таки знайшла роботу, але мусила покинути її ще до початку репетицій ревю: була така необачна, що пристала на шефову пропозицію залишитися після того, як усі інші дівчата пішли додому… А ще нехай би зазирнув у щілину автомата на Сорок сьомій вулиці, у ту саму щілину, що одного незабутнього дня поглинула її останню монетку — найостаннішу, яку вона мала. Автомат клацнув і викинув дві пухкі пампушки; але відтоді він уже не клацав для неї, бо вона не мала більше монеток. А скільки разів по тому вона стояла перед ним голодна!.. Та насамперед нехай би кинув оком на стару, пошарпану валізу під ліжком у її кімнатці. Вона не важка, одначе повна. Повна вкритих цвіллю, спаплюжених, нікому не потрібних надій…

Ось де треба шукати пояснення, а не на її обличчі. Адже обличчя — це тільки маска.

Він знову спробував заговорити:

— Я ще ніколи тут не був.

Вона не спускала очей з сріблястих блискіток, що танцювали на стіні.

— Без вас було так нудно…

— Ви, мабуть, стомлюєтесь танцювати цілий вечір?

Цього вимагала його гідність — пояснити її грубощі якоюсь іншою причиною, а не особистою неприязню до нього.

Вона знала, добре знала, які вони всі… Цього разу її очі звернулись на нього, в них палала лють.

— Та що ви! Я ніколи не стомлююсь. А цих танців мені просто замало. Я ще й дома ночами вправляюся.

Удар був влучний, і він ураз опустив очі. Тоді знову подивився на неї.

— Е, то ви на когось сердита!..

Він вимовив це не як запитання, а як відкриття.

— Так. На саму себе.

Отже, він не хоче вгамуватися! Невже нездатен зрозуміти натяку, навіть коли йому це втовкмачують навпростець?

— Вам тут не подобається?

Далебі, це запитання немов вінчало всі ті безглузді теревені, що ними він так незграбно пробував утягти її в розмову!

Вона відчула, як їй стиснулось у. грудях од люті. Тепер уже вибух був неминучий. Та, на щастя, відповідати не знадобилося: скрегіт і гуркіт бляшанок нараз урвався на якійсь відчайдушній ноті; мерехтливі блискітки на стінах вгасли, а натомість засвітилися лампи під стелею; труба вивергнула останню руладу, що правила тут за сигнал: «Час додому!» Примусова інтимність скінчилася, ще десять центів відроблено…

Вона спустила вниз руку, що безживно лежала на його плечі, й водночас примудрилася не грубо, але рішуче зняти його руку зі своєї талії. По тому зітхнула з величезною полегкістю, якої навіть не намагалася приховати.

— На добраніч. Уже зачиняємо.

Обернулась іти і вже була ступнула вбік, та в останню мить спинилася, помітивши подив на його обличчі. А він заходився нишпорити в кишенях, раз по раз видобуваючи звідти зібгані жмутки кпи і кін на танці. Ось він уже ледве держить ту купу обома руками.

— О боже, значить, мені не треба було стільки купувати! — мовив безпорадно, більше сам до себе, аніж до неї.

— Ви що, хотіли отаборитися тут на цілий тиждень? Скільки ви їх купили?

— Не пам'ятаю. Доларів на десять. — Він звів на неї очі. — Просто я хотів сюди потрапити і навіть…

— Он як, просто хотіли сюди потрапити? — глузливо перепитала вона. — Сто танців! Та в нас ніколи стільки й не грають за вечір. — І кинула оком на двері, що вели до фойє. — Не знаю тепер, що й робити, касирка вже пішла. Грошей вам не повернуть.

Він усе ще держав у руках ті квитки, але вигляд мав скорше розгублений, аніж засмучений.

— Та я й не прошу, щоб мені їх повернули.

— Квитки дійсні й на інші дні.

— Навряд чи я зможу ще коли прийти, — стиха озвався він і раптом простягнув квитки їй. — Візьміть. Адже ви маєте з них якусь частку, правда?

Її руки мимоволі потяглися були до тої купи квитків. Але ту ж мить вона опанувала себе й відступила.

— Ні! — мовила з викликом. — Я не розумію… Але однаково не треба, дякую.

— Мені вони ні до чого. Я ніколи більше сюди не прийду. Краще б ви їх узяли.

Там було багато відсотків, що самі йшли до рук, але, навчена гірким досвідом, вона вже давно поклала собі не поступатися ніколи й нікому, нехай би навіть це й не вело до якихось прикрих наслідків. Якщо поступишся раз, хоч у чомусь, то поступишся і вдруге, а там — іще, уже й легше, а відтак, дивись…

— Ні! — рішуче повторила вона. — Може, я й дурна, але мені не треба грошей, яких я не заробила.

І пішла, тепер уже зовсім: крутнулась на каблуках і подалася через спорожнілу залу до своєї убиральні. Обернулася тільки біля дверей, та й то цілком випадково, коли їх відчиняла. Обернулась і побачила, як він зібгав у руках свої квитки, байдужно кинув той безформний жмут на підлогу і рушив до виходу.

Він протанцював з нею щось із шість танців; отже, викинув квитків більш як на дев'ять доларів! І то був не просто показний жест, щоб її вразити, — адже він навіть не бачив, що вона дивиться на нього. Нічого не скажеш, легко розкидається грішми! Ніби не знає, куди їх подіти, як швидше їх позбутися. А коли це щось і означає, то тільки одне: він не звик мати гроші. Авжеж, на таких речах вона тепер уже розуміється. Ті, що мають гроші, завжди знають, куди їх подіти…

Вона знизала плечима й причинила за собою двері.

Тепер їй треба було дістатися на волю. Та це випробування її вже не лякало. То стало для неї однаково, що перейти брудну калюжу: потерпи якусь хвилю — і все минеться, і ти вже на тім боці.

Коли вона вийшла в залу, там стояв присмерк. Прибиральниці, яка мила підлогу, вистачало й однієї лампи.

Вона рушила через ту похмуру, схожу на велетенську печеру, пустку. Світло й темрява неначе помінялися місцями. Тепер надворі стало видніше, ніж тут, у залі. Проходячи повз два крайніх вікна, вона знову побачила його — свого друга й спільника. Він був, як завжди, на тому самому місці, і його