Ілля Андрійович Хоменко - Смарагдова планета

складностей не виникало: «Москва, журнал «Знание — сила», братам А. І Б. Стругацьким», «Новосибірськ, Геннадію Прашкевичу», «Київ, журнал «Знання та праця», Олександрові Тесленку»…

З іноземними — також: «Польща, Варшава, Станіславу Лему», «Японія, Токіо, Саке Комацу», «Франція, Париж, П’єру Булю»…

І так далі.

«Марсіяни усіх країн, єднайтеся!» — закликав Федір Федорович.

Так розігнався, що написав листа навіть Герберту Уеллсу: «Великобританія, Лондон, Герберту Уеллсу», вкинув конверт до поштової скриньки й не подумав, що видатний винахідник машини часу давно помер.

Написав він також до Зауральська Аеліті-82, нагадав про свою батьківську любов, закликав єднатися з марсіянами. Дуже хотів запросити в гості, але не насмілився, злякався… Саму Аеліту Толентовську!

Не спливло й півроку, як Федора Федоровича запросили до поштового відділення, де ретельно перевіривши його пачпорт, вручили кимось уже читану кореспонденцію з Нью-Йорку. На іменному голубому папері із зображенням власного двоповерхового котеджу Рей Бредбері повідомляв своїм характерним почерком про те, що…

Але щодо змісту — залишалося тільки гадати.

Федір Федорович заметушився. Мало того, за чверть століття на Далекій Півночі він не спромігся опанувати англійську мову, так ще ж і почерк нерозбірливий.

Ледь дочекався вечора, взув гумові чоботи, прихопив весло для заміру глибини багнюки і, обминаючи смітник, що нахабно розкинувся біля будинку ще з часів льодовика, попрямував до клубу «Водоканалізація» на платні курси іноземних мов.

Як вище зазначалося: вечоріло. Райцентр містився посеред глибокого русла річки, що засохла, а колись струменіла аж до Евксінського Понта. Тобто, будинок і справді стояв на колишній набережній — звідки й взялась назва. Тут не дули вітри, не було протягів, проте не бракувало прохолоди й сирості від ґрунтових вод, що стікали з урвищ, і панували якісь одвічні сутінки через те, що Сонце зазирало сюди лише одного разу опівдні — зупиниться найближча до нас зірка над укосом, гляне, плюне, і вбік відійде, зітхаючи…

Хто тут мешкав? Населення.

Працювало воно на цукровому заводі, виробляло цукор з буряків, відвідувало пошарпаний порожній універмаг, їло, пило, закушувало. Всіляке тут було, отже мало хто на що дивувався… Це ми знаємо. Це — вже бачили. А цього покуштували. Нічим їх не візьмеш. На платних курсах іноземних мов, окрім англійської, ніяким іншим мовам не навчали. Та й охочих викласти свої кровні за цю сумнівну насолоду знайшлося в райцентрі один-два та й дзуськи: двоє українців і один громадянин єврейської національності. Навчалися вони в цьому іноземному гуртку бозна для чого. Українці збиралися до Канади, а єврей ще остаточно не вирішив куди — звідки надійде виклик, туди й майне… Туди, де Денне Світило справно сходить і заходить вранці і ввечері. Всім було нудно, всім набрид цей «паст індефініт тенз». Англійська мова— вона і в Греції англійська, — навіть в Африці можна її опанувати. Отже, навчалися вони в клубі «Водоканалізація» скоріш для ритуалу чи власної самообмани, не більше.

Проте лист від Рея Бредбері їх приємно розрадив. Уся четвірка припинила заняття (четвертою була викладачка курсів Людмила Петрівна, якій теж остогидло готувати кадри для закордону) й взялися перекладати. Переклад набув приблизно такого вигляду:

«Дорогий май френд, пане Ванько Жукофф! — відповідав Рей Бредбері. — Особисто в мене все о’кей, чого й тобі зичу! З приємністю довідався, що мої справи в Росії теж йдуть (стоять?) найчудово. Виявляється, навіть у скіфських степах є мої прихильники, хоча ваш ВААП не сплачує мені гонорарів до 1973 року (Це чудово! Вони добре влаштувалися!) Як ся маєш? Сподіваюсь, вері гуд? Будеш у Нью-Йорку — бий у рейку! Вітай супругу, дітлахів. Гуд бай!» Дата. Підпис: «Твій Р. Бр.».

Двоє українців, один єврей і Людмила Петрівна гаряче привітали Федора Федоровича. Це ж тільки сказати — виклик із Сполучених Штатів від самого Рея Бредбері! Хитрі ці американці, переманюють кращі уми за океан. Нехай Федір Федорович завтра вранці вирушає автобусом до Одеського ОВІРу і починає оформляти документи на виїзд.

Хто такий ОВІР Федір Федорович і гадки не мав. ОВІР був для нього набором заголовних літер. Що ОВІР, що ВААП — цими загадковими богатирями він не цікавився. Інша річ, проблеми СЕТІ чи там НЛО! Коротше кажучи, обидва українці, один єврей і Федір Федорович придбали в «Продмазі» у Варвари Степанівни пляшку горілки і вже смерком розпили її у кущах бузку за здоров’я прогресивного американського фантаста.

Федір Федорович повертався додому у духовному і фізичному сп’янінні непроглядною темрявою з бузковим букетом під пахвою. Лише «командирський» годинник світився і вказував дорогу. Раз провалився в багнюку по коліна. Вдруге підсковзнувся й сів посеред калюжі. На нього мовчки плигнула холодна жаба. Вона жадала тепла. Над урвищем, роздумуючи, зійшов Місяць, аби понюхати бузок. Місяць уже не був таким самовпевненим — звідтоді, як американці, нацьковані Реєм Бредбері, потоптали його ногами. Врожай бузку цього року видався як ніколи, хоч вези на елеватор. Пахощі стояли такі, наче райцентр сприснули бузковим одеколоном від комарів. Федір Федорович сидів посеред калюжі під цнотливим Місяцем зі свійською жабкою на плечі й розмірковував про Рея Бредбері.

Щодо інопланетних альбомів американець не сказав ані півслова. Про Велике кільце — ще менш…

«Не хоче єднатися, — проникливо метикував Федір Федорович. — Ніколи йому там, в Нью-Йорку, блукати по чорному ринку й шукати в книжкових жучків кольорові фотоальбоми для Федора Федоровича. Але, головне, — відписав. Людиною виявився, а не марсіанином… Людина все ж таки ближче…»

Жаба квакнула, Місяць здригнувся, Федір Федорович отямився, зігнав жабку й попрямував додому.

Вдома на нього очікував ще один сюрприз! Доки він вештався, до нього завітала в гості Аеліта-82, відімкнула нігтем мізинця засув і вже встигла похазяйнувати в квартирі: домалювала помадою Магометові червоні будьоннівські вуса й порозкидала скрізь свої марсіанські речі: малахітову скриньку, баскетбольну сумку і французькі парфуми «Нічна магія». Їх аромат Федір Федорович одразу оцінив — це вам не бузковий одеколон.

— Добридень, таточку! О, це для мене бузок? Звідкіля ти такий брудний?

Вона стягнула з Федора Федоровича, який наче отерп, чоботи й вимила їх під краном. У поєднаному санвузлі вже висіли її трусики, ліфчики і знаменитий, але вже давно злинялий купальник. Цей купальник Аеліта ще брала із собою, хоча влізти в нього вже не могла так само, як до пересохлих марсіанських каналів чи до тієї ж річки, що струменіла колись до Евксинського Понту. Все спливло, без якоїсь машини часу. Куди й ділися її «юнацька витонченість» і «біло-голубуватість», від яких Олексій Толстой був у захопленні? «Піднесений ніс» і «ледь подовжені вуста» не були вже «дитячо ніжні», а