Люсі Мод Монтгомері - Блакитний Замок

вона мала кількох коханих. Звісно, тільки одного одночасно! Він упадав біля неї з усім лицарським запалом і здобував її прихильність після довгого самовідданого служіння та численних подвигів, а тоді урочисто брав з нею шлюб у великій, оздобленій хоругвами каплиці в Блакитному Замку.

Коли їй було дванадцять, її коханим був чарівний хлопчина із золотавими кучерями та блакитними очима. У п’ятнадцять — він був високим, темноволосим і блідим, та неодмінно вродливим. У двадцять — аскетичним, мрійливим, натхненним. У двадцять п’ять — кимось з чітко окресленою щелепою, дещо похмурим і швидше сильним, аніж красенем. У Блакитному Замку Валансі ніколи не мала більше двадцяти п’яти, але останнім часом її герой здобув рудувато-каштанове волосся, химерну посмішку і таємниче минуле.

Я не тверджу, що Валансі жорстоко убивала своїх коханих, виростаючи з них. Кожен з них просто зникав, коли з’являвся інший. В цьому сенсі Блакитні Замки напрочуд практично влаштовані.

Але вранці того фатального дня Валансі не могла відшукати ключа до свого Блакитного Замку. Дійсність натискала надто сильно, дзявкаючи при її ногах, наче божевільне собача. Вона мала двадцять дев’ять років і була самотньою, небажаною, єдиною негарною дівчиною серед своєї вродливої рідні, позбавленою як минулого, так і майбутнього. Її життя, скільки вона сягала пам’яттю, було сірим і безбарвним, без жодної малинової чи лілової плями хоч десь, хоч колись. А далі її чекає те саме, аж доки вона не перетвориться на самотній прив’ялий лист, що чіпляється за зимову гілку. Момент, коли жінка усвідомлює, що не має нічого, заради чого варто жити — ні любові, ні обов’язку, ні мети, ні надії, — є для неї гіркішим за смерть.

«Отак я й житиму далі — просто тому, що не можу перестати. Можливо, доживу до вісімдесяти, — лячно думала Валансі. — Ми страшенно довговічні. Огидно навіть уявити це».

Вона була рада з того, що падає дощ, точніше, відчувала з цієї причини похмуре задоволення. Такий день не годився для пікніка. Щорічний пікнік, яким тітка та дядько Веллінгтони — їх завжди згадували саме у такій послідовності — відзначали річницю своїх заручин, що відбулися тридцять років тому, останнім часом перетворився для Валансі на справжнє страхіття. З гіркого жарту долі, цей день був також її днем народження, і, відколи їй виповнилося двадцять п’ять, ніхто не дозволив їй про це забути.

Та хоч як вона ненавиділа той пікнік, їй і на думку не спало б збунтуватися проти нього. Як видавалося, у її вдачі не було схильності до бунту.

Вона достеменно знала, що хто скаже на цьому пікніку. Дядько Веллінгтон, якого вона не любила і зневажала, хоча він виконав найвищий припис Стірлінгів, «одружившись із грішми», гучно шепне: «Не думаєш про шлюб, любонько?», а потім зареве від сміху, яким він звичайно закінчував свої тупі вислови. Тітка Веллінгтон, котрої Валансі панічно боялася, розповідатиме їй про нову шифонову сукню Олів та останній ніжний лист Сесіля до неї. При цьому Валансі мусила вдавати таке задоволення й цікавість, наче та сукня й лист були її власними — бо інакше тітка Веллінгтон образилася б. Валансі давно вже вирішила, що краще їй прогнівати Бога, ніж тітку Веллінгтон. Бог, можливо, пробачить, але тітка Веллінгтон — нізащо.

Тітка Альберта, яка відзначалася неймовірною огрядністю і милою звичкою називати свого чоловіка тільки «він», наче «він» був єдиною в світі істотою чоловічої статі, а також ніколи не могла забути, якою красунею була вона в молодості, співчуватиме Валансі з приводу її кольору обличчя.

«Не розумію, чому теперішні дівчата такі засмаглі. Я, бувши дівчиною, мала церу як троянди з вершковим кремом. Називали мене найгарнішою дівчиною Канади, моя люба».

Хіба що дядько Герберт або нічого не скаже, або ж зауважить жартома: «Як же ти погладшала, Досс!» І всі реготатимуть на саму думку про те, що бідна, худенька й маленька Досс могла погладшати.

Показний і респектабельний дядько Джеймс, якого Валансі не любила, але поважала, бо він мав славу дуже розумного і був родинним оракулом, — в родині Стірлінгів було не надто багато головастих, — зауважить, напевно, із вбивчим сарказмом, якому він завдячував своєю репутацією: «Мабуть, ти дуже зайнята останнім часом, готуючи скриню з посагом»?

А дядько Бенджамін задасть чергову дурнувату загадку і сам на неї відповість, хрипло сміючись.

«Яка різниця між Досс і прачкою»?

«Прачка думає про мило, а Досс про милого[2]».

Валансі вже п’ятдесят раз чула, як дядько загадує цю загадку, і щоразу мала охоту чимось жбурнути в нього. Але ніколи цього не зробила. По-перше, Стірлінги не мали звичаю жбурляти чим-небудь, по-друге, дядько Бенджамін був багатим і бездітним старим удівцем, а Валансі виховали у страху й повазі до його грошей. Якби вона його образила, то ще викреслив би її зі своєї духівниці. Валансі не хотіла цього. Все життя вона була убогою і знала гіркоту цього. Отож терпіла загадки і навіть вимушено посміхалася.

Тітка Ізабель, простолінійна і кусюча, як східний вітер, за щось її критикуватиме — Валансі не могла вгадати, за що саме, бо тітка Ізабель ніколи не повторювалася, завжди знаходячи новий привід для своїх колючок. Тітка Ізабель пишалася — вона завжди каже те, що думає — однак не вельми любила, коли ХТОСЬ ІНШИЙ висловлював свою думку про НЕЇ. Валансі ніколи не казала, що думає ВОНА.

Тітонька Джорджіана, названа іменем своєї пра-прабабки, що була названа на честь Георга IV, трагічно перелічуватиме імена всіх родичів та друзів, які померли з часу останнього пікніка, та роздумуватиме, «хто першим із нас відійде».

Гнітюче всезнаюча тітка Мілдред без кінця оповідатиме Валансі про свого чоловіка та якісь несотворенні речі про їхніх дітей, — бо лише Валансі могла вислуховувати ту балаканину. З тієї ж причини кузина Гледіс — насправді ж сестра у других Гледіс, згідно зі строгою класифікацією родинних зв’язків Стірлінгів, — висока й худа жінка начебто тонкої чутливої вдачі, детально описуватиме свої страждання через неврит. І, врешті, Олів, чудове дитя роду Стірлінгів, обдарована всім, чого не було у Валансі, — красою, успіхом, загальною любов’ю, — носитиметься зі своєю вродою, хвалитиметься популярністю і демонструватиме заздрісним очам Валансі сяючий знак кохання — заручиновий перстень з діамантом.

Сьогодні усього цього не буде. Також не буде пакування чайних ложечок. Це пакування завжди залишали Валансі та кузині Стіклс. Якось, шість років тому, зникла одна ложечка з весільного подарунку тітки Веллінгтон. Валансі досі постійно нагадували про цю ложечку. Її привид з’являвся на кожному сімейному святі, наче Банко[3].

О,