Люсі Мод Монтгомері - Джейн з Ліхтарного Пагорба

усіма дівчатками класу. А їм це не подобалося, і вони давали відчути Джейн, що вона нікуди не годиться.

А побігати на Веселій, 60… чи ж хтось міг побігати на Веселій, 60? Джейн здавалося, що, її мама могла… Ходила так легко і весело, наче мала крила при ногах. Але якось, коли Джейн зважилася пробігти від передніх до задніх дверей, просто через довгий будинок, завбільшки майже як половина міського кварталу, співаючи на весь голос, бабуся, що її, на думку Джейн, не було вдома, з’явилася у кімнаті для сніданків і глянула на неї з нестерпною для Джейн посмішкою на мертвотно-білому обличчі.

— Вікторіє, — сказала вона ще нестерпнішим шовковим голосом, — що спонукало тебе до цієї вихватки?

— Я просто хотіла побігати, — пояснила Джейн. Здається, вкрай просто! Але бабуся ще раз усміхнулася і сказала так, як тільки могла сказати бабуся.

— На твоєму місці, Вікторіє, я б удруге цього не робила.

І Джейн ніколи вдруге цього не робила. Отак бабуся впливає на вас…, хоч яка вона мала і поморщена, така мала, що довгов’яза і довгонога Джейн була майже її зросту.

Джейн не терпіла, коли її називали Вікторією. Однак всі її так називали, окрім матері, що називала доньку Джейн Вікторією. Джейн знала, що це чомусь дратує бабусю, знала, що з якихось невідомих їй причин бабуся ненавиділа ім’я Джейн. А от Джейн воно подобалося, вона його любила і завжди думала про себе як про Джейн. Розуміла, що Вікторією її назвали на честь бабусі, але не знала, звідки взялася Джейн. Ні у Кеннеді, ні в Андерсонів Джейн не було. Як виповнилося їй одинадцять, почала підозрювати, що, можливо, це від Стюартів. Джейн жалкувала, їй не хотілося думати, що своїм улюбленим іменем вона зобов’язана батькові. А його Джейн ненавиділа настільки, наскільки було місця для ненависті у її маленькому серці, що не було створене для ненависті хоч когось, навіть бабусі. Були часи, коли Джейн боялася, що ненавидить бабусю, а це було жахливо, — адже бабуся її годувала, одягала і платила за навчання. Джейн знала, що мусить любити бабусю, але це видавалося дуже трудною річчю. Можливо, мамі таке легко виходило, але ж маму бабуся любила, а це величезна різниця! Любила, як більше нікого в світі. А от Джейн бабуся не любила. Джейн завжди це знала. А ще Джейн відчувала, якщо не просто знала, — бабусі не подобається, що мама так дуже її любить.

— Ти занадто метушишся біля неї, — якось зневажливо сказала бабуся, коли мати переймалася болем горла Джейн.

— Вона все, що в мене є, — відповіла мама.

І тоді старе бабусине обличчя спалахнуло.

— Я так припускаю, що я ніщо, — сказала вона.

— Ой, мамо, ти ж знаєш, ЩО я мала на увазі, — жалібно відповіла мама, змахуючи руками в такому жесті, що завжди змушував Джейн думати про двох маленьких білих метеликів. — Я мала на увазі… мала на увазі… вона ж моя єдина дитина.

— І ти любиш цю дитину… його дитину… більше, аніж мене!

— Не більше… просто інакше, — благально промовила мама.

— Невдячна! — сказала бабуся. Лише одне слово, але скільки отрути вона в нього вклала. Потім вийшла з кімнати, все ще з палаючим обличчям, а її блідо-блакитні очі жевріли під морозяним волоссям.

2

— Мамцю, — сказала Джейн, наскільки їй це дозволили опухлі мигдалини, — чому бабуся не хоче, щоб ти мене любила?

— Але ж, серденько, це не так, — відповіла мама, схилившись над Джейн. У світлі рожевого абажура її обличчя було як троянда.

Та Джейн знала, що це так. Вона знала, чому мама рідко цілувала чи пестила її при бабусі. Це викликало у бабусі холодну страшну лють, що, здавалося, заморожувала довкола неї повітря. Джейн навіть тішилася, що мама не часто так робила. Лише тоді, коли вони були наодинці… але ж вони дуже рідко бували наодинці. Навіть і зараз вони недовго пробудуть разом, бо мама запрошена на гостину. Мама майже щовечора кудись була запрошена, а переважно і щодня після обіду. Джейн дуже любила глянути на маму, перш ніж вона виходила з дому. Мама про це знала і завжди ухитрялася дати Джейн таку можливість. Вона завжди вдягала такі гарні сукні і так мило виглядала. Джейн була певна, що її мама найгарніша в світі. Починала вже замислюватися, чому така красуня має таку недоладну і незграбну доньку, як вона.

— Ти ніколи не будеш гарненькою, — в тебе надто великий рот, — сказала їй одна з дівчаток із Сент-Агата.

Мамин ротик був як трояндовий пуп’янок, — маленьким і рожевим, із ямочками, захованими у кутиках. Очі — сині, але не такі крижано-сині, як у бабусі. Сині очі насправді такі різні! Мамині мали колір літнього ранкового неба, що проглядає між пухнастими білими хмарами. Волосся — як теплі золоті хвилі, цього вечора вона відкинула їх з чола, зробивши маленькі пучки кучерів за вушками і ще ряд на потилиці над білою шийкою. Була вдягнена у сукню з палевої тафти, а на гарному плечі прикріпила велику оксамитну троянду глибокої жовтої барви. Джейн подумала, що з витончено-блискучим діамантовим браслетом на кремово-атласній руці мама виглядає, наче прекрасна золота принцеса. Цей браслет минулого тижня подарувала їй бабуся, на день народження. Бабуся завжди дарувала мамі прегарні речі. І ще вибирала їй весь одяг… прекрасні сукні, капелюшки, накидки. Джейн не знала, що багато хто вважає мамині туалети занадто розкішними, але здогадувалася, що насправді мама любить простіший одяг, і тільки прикидається, наче захоплена пишними бабусиними подарунками, щоб не образити бабусю.

Джейн була дуже горда з маминої вроди і не тямилася від захвату, почувши шепіт: «Яка красуня!». А зараз вона майже забула про ниюче горло, милуючись тим, як мама одягає розкішну брокатову накидку такого ж кольору, як її очі, з великим коміром із сріблястої лисиці.

— Ой, яка ж ти солоденька, мамусю, — сказала вона, піднявши руку і торкнувшись маминої щоки, а мама схилилася і поцілувала її. Це було як дотик трояндової пелюстки. А мамині вії опускалися на щоки, як шовкові віяла. Джейн знала, що з відстані деякі люди здаються кращими, але чим ближче була мама, тим гарнішою вона видавалася.

— Серденько, чи ти дуже зле почуваєшся? Як мені не хочеться розлучатися з тобою, але..

Мама не закінчила речення, та Джейн зрозуміла, що вона має на увазі. «Бабуся була б незадоволена, якби я зосталася».

— Я зовсім не почуваюся зле, — чемно запевнила Джейн. — Мері мене догляне.

Але, коли мама пішла,