Вігдіс Йорт - Йорґен + Анна = любов

Того дня Анна мала всі шанси залишитися після уроків, бо, як це з нею зазвичай траплялося, забула виконати домашнє завдання. Гніву вчительки, мабуть, не уникнути.

— Анно Люнде, Анно Люнде, — докоряла вчителька. — Ти ж не зробила домашнього завдання…

— Забула, — відповіла Анна, напустивши на личко глибокий смуток.

А сама думала тієї миті про друзів, які вже, напевно, повиводили свої велосипеди з-під накриття і разом з Йорґеном прямували додому. Ану ж він їде просто попереду Еллен. Може, вони мчать наввипередки. І Еллен гукне «Ваааау!» від захвату, а Йорґен обернеться і помітить її карі очі й довжелезний «кінський хвіст», який майорить на вітрі.

— Негоже, ой, негоже, — відчитувала Анну вчителька. — Доведеться надолужувати згаяне наступного разу!

— Неодмінно! — з нещасним виглядом пообіцяла Анна, бо думками була біля Йорґена та Еллен і решти друзів, які, мабуть, спинилися вже біля ятки, щоб накупити іржавих цвяхів; мабуть, теревенять собі і саме ось цієї миті стають найщирішими друзями.

— Гаразд, Анно Люнде, — зітхнула вчителька. — Можеш іти, але пам’ятай, що я сказала!

— Добре! — зраділа Анна і вибігла з класу.

Вона рушила коридором, зійшла сходами й поволі побрела шкільним подвір’ям до комори з велосипедами, певна, що всі давно вже вдома.

Раптом позад неї почувся дзенькіт: дзень-дзень. Анна обернулася і побачила його. То був Йорґен Рюґе! Він спустився сходами, дзень-дзень, і рушив через подвір’я просто до комори.

На величезному шкільному подвір’ї були тільки вони удвох. Тільки Йорґен і Анна. І обоє прямували до комори за своїми велосипедами.

Анна дійшла першою, схилилася відімкнути велосипедний замок, але Йорґена з ока не спускала, підглядаючи за ним з-під руки. Хлопчина підходив дедалі ближче. Анна довго — як лиш могла довго — вовтузилася з замком, дзень-дзень наближався, ось уже позад неї; шелесь — і проминув її, побачила тільки Йорґенів ранець. Він не привітався, вона теж промовчала, бо ж не були знайомі.

Анна викотила з комори свій велосипед, Йорґен — за нею. Анна вивела велосипед зі шкільного двору, Йорґен — услід. За брамою посідали обоє в сідла й поїхали вниз пагорбом. Анна Люнде — першою, Йорґен Рюґе — за нею. Вони швидко крутили педалі, аж вітер свистів у волоссі, дзень-дзелень — дзеленчала в’язка ключів позад неї. Невдовзі Йорґенові треба буде звертати з дороги, якщо він прямує до Розбійницького саду. Та ось Анна почула його зовсім близько позаду, дзень-дзелень і шусь-шусь. Йорґен обігнав її і звернув убік.

— Бувай! — кинув на ходу.

Кров шугонула в жилах, гаряча кров.

— Бувай! — відповіла вона, але запізно, бо, доки отямилася, опинилася далеко внизу, а Йорґен зник.

Глибоко в душі Анна вже знала: вона кохає Йорґена Рюґе!

Вона не могла думати ні про що інше, а прийшовши додому, ледь не забула намастити хліб полуничним варенням. Їй заважала присутність старшого брата Уле й маленьких сестричок, хотіла побути сама.

— Не хочеш посидіти з Уле й сестричками, Анно? — запитала мама.

— Ні…

Анна зачинилася у своїй кімнаті й без упину виводила в чернетці: Йорґен Рюґе, Йорґен Рюґе, Йорґен Рюґе…

— Чим ти займаєшся, Анно? — зазирнула до неї мама.

— Готую уроки! Зачини двері! — огризнулася Анна. Вона була зла.

— Чого ж ти сердишся! Не маєш жодних підстав… Хіба не тобі вчора купили новий пенал! — і мама голосно хряснула дверима.

Я кохаю Йорґена Рюґе — написала Анна, а тоді вирвала аркуш із зошита й подерла його на дрібні клаптики, зім’яла їх у кульки і позапихала в дірки, що зосталися від гіллячок у дерев’яних стінних панелях, — як найбільшу таємницю.

Треба більше довідатися про нього.

— Я пішла! — гукнула вона братові й сестричкам.

— Куди?!

— Не скажу…

— Ото мале опудало! — буркнув Уле.

Анна проминула будинки Ейнара й Даґа, Кнута й Беати, виїхала на перехрестя під пагорбом. Ніде нікого не було. Далі подалася через пустир до Розбійницького саду. Назустріч теж ніхто не трапився. Знову з’їхала донизу на пустир, повз дуб — до місця, де взимку облаштовували ковзанку. Тепер там виднілися самі лиш калюжі та багнюка. Анна уявила собі, ніби бере участь у велозмаганнях, умовою яких є заборона в’їжджати в калюжі; ніби навколо багато глядачів, а поміж ними — Йорґен та решта шкільних друзів. Але Йорґен не зважав на інших учасників, дивився лише на неї і палко бажав їй перемоги.

Ретельно об’їжджаючи калюжі, Анна мугикала собі під ніс пісеньку про едельвейс, найгарнішу пісеньку на світі. Витанцьовувала з піднятими руками, бо вміла їздити на велосипеді, не тримаючись керма, і мріяла стати танцівницею.

— Ваааууу! — вигукував Йорґен, плескаючи в долоні.

Потім Анна з’їхала з «ковзанки» й повернулася тією ж дорогою — повз дуб — до підніжжя пагорба. Ніде ні душі… Певно, усі сиділи по хатах, наминаючи канапки з полуничним варенням.

Анна замкнула велосипед на замок і вилізла на дуба — звідти вона бачила все навкруги, зате ніхто не міг побачити її. Їй видно було кімнату Беати. Беата сиділа на ліжку й читала книжку, не інакше як підручник з історії.

— Беато! — гукнула Анна. — Виходь надвір!

Беата підійшла до відчиненого вікна.

— Ти де?

— Тут, на дубі! Сталося щось надзвичайне!

— Що?

— Виходь! Я не можу сказати цього вголос…

Беата вийшла з дому. Анна злізла з дуба й зашепотіла до подружки:

— Я бачилася з новеньким…

— Овва!

— Ну, майже.

— Як це — майже?

— Він сказав «Бувай!» до мене, усміхнувся і помахав рукою, — трохи прибрехала Анна.

— Справді? — округлилися очі в Беати. — Може, він захоче стати твоїм хлопцем?

— Цілком можливо, — відповіла Анна, потай мріючи про це.

— А що, як покликати Ейнара, Даґа, Кнута й новенького та влаштувати велоперегони?

Друзі щовесни, тільки-но погода дозволяла вивести з комор велосипеди, влаштовували велозмагання: хто швидше проїде без ніг на педалях. Інколи хлопці каталися з дівчатами на задньому багажнику. То було найвеселіше!

— Хлопці — за кермом, а ми — позаду!

— Ну, не знаю, — засумнівалася Беата. — Я саме хотіла попереставляти меблі в своїй кімнаті.

— А той, хто засікатиме час, залізе на дуба!

— Але я ще не вивчила історію і збиралася навести лад серед своїх глянцевих листівок.

— Можемо натомість пограти в хованки.

— О, це вже краща ідея, — зраділа Беата. Кататись наввипередки, сидячи на багажнику, вона боялася.

— Хто їх покличе — ти сама чи ми вдвох? — запитала Анна.

— Ти, — відповіла Беата.

Кликати друзів пішли обидві.

Коли надійшли Ейнар з Даґом та Кнут, а Кнутів тато з веранди гукнув, що Кнут забув з’їсти канапку й одягнути шалик на шию, Анна зібрала всіх