Дарунок Корній - Крила кольору хмар

разом поїдуть до тата на могилу. Вона хоче побачити таткову могилу. Чому? Сама не знає. Може, для того, щоб переконатися, що все в неї, як у інших дітей: і мама є, і тато, хай колись, але був.

А може, ще ось чому. Її однокласниця та подруга Юлька теж не має тата. Зате знає, де той похований, і, коли аж украй непереливки, біжить на цвинтар і розмовляє з батьком. Ада на власні очі бачила і навіть одного разу підслухала. Але нікому про це не розповідає. Бо Юлька не тому це робить, що скиглійка чи дивачка. Мама Юльки, як і Адусина, до речі, теж, має нового чоловіка, а той час від часу добряче напивається. І от, коли нап’ється, починає збиткуватися над усіма, хто під руку підвернеться. Підвертаються, зазвичай, усі домашні. Спасу від нього нема. Юлька пробувала ховатися — то під ліжком, то на груші, а одного разу навіть у вулику старому укрилася. Іноді це допомагає, але коли вже вітчим тебе знайде, то… Без пояснень чи погроз починає бити. Заломлює руки, затуляє дитині рота, щоб не верещала, тягне до хати та… Вітчим уміє «правильно виховувати» — то він це так називає. Він — колишній мент. А менти рано йдуть на пенсію. Бабуся каже, через психічні розлади. Тоді чому ті психічні розлади не лікувати, а дозволяти зганяти їх на ближньому? Так, колишній мент бити уміє. Синців та ран на тілі не залишає. Юльчина мама, тьотя Свєта, називає це професіоналізмом. Як на Адку — це дебілізм. Бо хіба можна такого виродка біля себе терпіти? Він колись усіх їх повбиває. Бабуня каже, що Ада ще мала і багато чого не розуміє.

Ага, гарну відмовку придумали дорослі. Як тільки справа торкається чогось серйозного, то відразу чується: «Мала ще. Хай молоко на губах обсохне». Тю на тих дорослих. А от Юльку Адці й справді шкода. Єдине місце, де вітчим малу Юльку не може дістати, — то цвинтар. Одного разу, коли той знову не на жарт «розбушувався», ноги самі понесли дівча на кладовище. А вітчим на цвинтар не потикається. У нього алергія на церковні хрести, йому там чорти рогаті ввижаються. Хоча, Адка вважає так, що тим чортам робити між мертвими? Це між живими їх аж забагато. От і стала Юлька переховуватися від п’яного вітчима на цвинтарі. Сідала на могилку батька та розмовляла з ним.

Адка навіть трохи заздрила Юльці. Бо єдиний, хто вислуховував, не питав, не повчав, а просто співчутливо огортав цвинтарною тишею, був хрест на могилі Юльчиного тата. От тому Адка і мріє хоч один разочок побачити батьків хрест, побути на батьковій могилі, поскаржитися йому на маму, яка заради нового чоловіка скинула її на стареньку бабуню. І відвідувала Аду лишень на великі свята…Спочатку малій усе здавалося, що мама от-от забере її з собою до великого міста. І вони житимуть великою дружною родиною: вона, мама, бабуся, маленький братик, якого Адка дуже-дуже любить, хоч і бачить того ще рідше, аніж маму, і навіть дядя Вася, мамин теперішній чоловік. Він не гірший від Юльчиного вітчима, принаймні не б’ється. І від нього досить гарно пахне дорогим одеколоном та тютюном. Але мама Аду не забирала, щоразу відшукуючи нові та нові відмовки, аж поки Ада не перестала й проситися до міста та чекати на мамин приїзд.

Скільки всього розуміє дитина, коли їй 10 років? Адка себе про це не запитувала, вона розуміла та бачила аж забагато, як на свої літа. Бабуня називала її інколи «стара мала». Ада не ображалася. Бо хіба можна ображатися на правду?

— Ой, Аделаїдочко, моя маленька… — То тільки бабусі дозволялося так її називати. Бо для решти світу вона була Адкою. Себе ж для себе називала Адусею, Адочкою. — Моя солоденька, та хіба можна страшні історії слухати на ніч? Он місяць уповні, підглядає. Наслухаєшся — спати не будеш.

І коли це вона не спала? Навпаки, після почутого завжди спиться міцно і сниться щось хороше, то вона точно знає, що хороше, бо на ранок сну не пригадає. Якби снилися жахи, то кричала б і щось би таке запам’ятала.

— Буду-буду спати. Обіцяю! Будь ласочка. Я так тебе люблю, бабуню! — І Ада цілує стареньку в помережену зморшками щоку. Хіба можна відмовити?

— Ох, бешкетниця моя маленька. Та ти всі сільські бувальщини ліпше мене знаєш.

— Не всі, не всі! Бабуню, а ти колись казала, що, коли я підросту, розкажеш мені бувальщину про вдову Горпину. Я вже підросла. Розкажи, будь ласка.

— Про вдову Горпину? — Бабуня завагалася.

То була геть не дитяча історія. Хоча, може, якщо вона розкаже малій цю придибенцію, та хоч трохи налякається і перестане аж надто любити страшні оповіді. Он інші дівчатка, сусідські, про принцес та замки воліють слухати, а її онучці страшні історії давай.

Замислилася стара і вже примирливо додала:

— Та що з тобою вдієш, не відчепишся ж! Ну гаразд!

Ада плескає задоволено, біжить до стіни, вимикає світло та навпомацки пірнає під ковдру.

Бабуся зітхає. Знає, що то такий ритуал: страшні історії мають розповідатися вночі й обов’язково в темряві.

— Жила собі на світі білому вдова Горпина з двома дітками, — починає бабуся. — Так сталося, що чоловік її рано пішов із життя. Посеред літа утопився в сільському ставі горопаха. Ніхто не знає чому. Сталося то посеред дня. Різні чутки ходили. Одні стверджували, що судома вхопила, коли купався. Дехто лякав річковими русалками, мовляв, залоскотали до смерті чоловіка. Хоча які там русалки посеред білої днини і чи взагалі вони існують? А ще були мудрагелі, котрі переконували, що то через любу дружиноньку трапилося. Начебто довела. Та то була неправда.

Любила Горпина свого Устима палко. І так побивалася за ним, що на похороні аж трійко людей її від могили відтягали, ледве за чоловіком у яму не кинулася. Малі дрібні діти — три та п’ять рочків — не зовсім розуміли, що відбувається… Але всі плакали —і вони ридали, всі кидали землю на труну —і вони по жменьці кинули.

Поховали Устима, поставили на могилі хрест, хоч старі люди і казали панотцю, що не можна цього робити, бо, мовляв, загинув чоловік наглою смертю і є закладеним мерцем, а ховати таких слід біля перехрестя чотирьох доріг і ставити хреста, аж коли рік мине.

— А чому, бабуню? — запитує Адуся. Вона і справді не боїться, їй і справді цікаво.

— Душа людини, яка померла наглою смертю, кажуть старі люди, є