Клайв Баркер - Викрадач вічності

вікна. Вітер і досі гамселив по шибці — здавалося, він хоче ввірватися в кімнату та забрати геть свого пасажира.

— Зачекай, — сказав Гарві.

— Чого це мені чекати? — озирнувся гість.

— Вибач, я більше нічого не питатиму.

Ріктус завмер, поклавши руку на шпінгалет.

— Нічого? Та ну?

— Присягаюся, — урочисто промовив Гарві. — Я ж сказав: вибач.

— Сказав-сказав, — Ріктус пильно вдивлявся в дощ. — Я знаю одну місцину, де дні завжди сонячні, а ночі сповнені чудес.

— І ти мене візьмеш туди?

— Ми ж домовилися, хлопче, жодних запитань.

— А, так. Перепрошую.

— Я з тих, хто легко пробачає, тож забуду, що ти бовкнув, а натомість скажу: якщо хочеш, я дізнаюся, чи знайдеться там місце для ще одного гостя.

— Було б чудово!

— Та я нічого не гарантую, — сказав Ріктус, відмикаючи шпінгалет.

— Розумію.

Раптом подув вітер і навстіж розчахнув вікно. Люстра скажено загойдалася.

— Пильнуй мене! — заволав Ріктус, перекрикуючи шум дощу й вітру.

Гарві вже розтулив був рота, щоб спитати, коли він повернеться, та вчасно спинився.

— Жодних запитань, хлопче! — прогорлав Ріктус.

Вітер напнув його плащ. Ріктус зринув, як чорна повітряна куля, і його винесло у вікно.

— Запитання гноять розум! — кричав Ріктус. — Тримай рот на замку — й побачимо, яка манна впаде на твою голову!

А тоді вітер поніс його геть, і на тлі дощового неба темна куля здавалася чорним місяцем.

Прихований шлях

Гарві нічого не розповів про нічного відвідувача ні мамі, ні татові — раптом їм тоді заманулося би поставити замки на вікна? Та за кілька днів виявилася проблема: Гарві почав сумніватися, чи справді прилітав Ріктус, чи він сам це вигадав. Може, закуняв біля вікна, а Ріктус йому просто наснився — ось що бентежило Гарві.

Та він не втрачав надії. «Пильнуй мене», — сказав Ріктус, і Гарві послухався. Він пильнував біля вікна у своїй кімнаті. Пильнував за партою в школі. Одним оком пильнував навіть уночі, лежачи в ліжку. Та Ріктус не з’являвся.

А потім, десь за тиждень після тих перших відвідин, коли надія вже почала згасати, хлопчикову пильність було винагороджено. Одного туманного ранку дорогою до школи Гарві почув голос звідкілясь зверху, задер голову і побачив Ріктуса. Той планерував з хмар, і плащ його так роздувся, що чоловічок здавався гладкішим за льоху-рекордсменку.

— Як житуха? — поцікавився Ріктус, приземляючись.

— Та почав уже думати, що я тебе вигадав, — відповів Гарві. — Ну, знаєш, як вигадують мрії.

— А, таке зі мною частенько трапляється, — сказав літун, і його усмішка поширшала. — Особливо з жінками. «Ти — втілення моїх мрій», — кажуть вони, — Ріктус підморгнув. — І хто я такий, щоб заперечувати? Як тобі мої черевички?

Гарві глянув униз на яскраво-блакитні черевики Ріктуса — диво, а не взуття. Саме так він і сказав їхньому власникові.

— Це бос мені подарував, — похвалився Ріктус. — Він дуже зрадів, що ти завітаєш. То як, готовий?

— Ну…

— Не гальмуй, — сказав Ріктус, — бо кімнат може й не лишитися.

— А можна лише однесеньке запитаннячко?

— Я думав, ми домовилися…

— Так-так. Лиш одненьке.

— Ну гаразд. Одне запитання.

— А це далеко?

— Та нє. На іншому кінці міста.

— Тобто я прогуляю тільки кілька уроків?

— Це вже друге запитання, — насупився Ріктус.

— Та ні, просто думаю вголос.

— Слухай, я не збираюся тут перед тобою витанцьовувати й виспівувати, щоб у чомусь переконати, — пробурчав Ріктус. — От є в мене друзяка Джайв,[3] це його парафія. А моя справа — всміхатися. Я просто всміхаюсь і кажу: «Ходімо зі мною в Дім свят». А якщо дітиська не хочуть… — він знизав плечима. — Ой, та їм же й гірше.

Він повернувся до Гарві спиною.

— Зажди! — гукнув хлопчик. — Я піду. Тільки ненадовго.

— Ти можеш лишатися там, скільки захочеш, — сказав Ріктус. — Не сподобається — одразу й підеш. Я тільки хочу зігнати з твого обличчя похмурий вираз і замінити його чимось типу цього, — і його посмішка стала ще ширшою. — Хіба це кримінал?

— Ні, — сказав Гарві. — Я радий, що ти мене знайшов. Справді радий.

«Хай навіть пропущу всі ранкові уроки, — подумав Гарві, — то й що, це ж дрібниці. Ну, може, затримаюсь на годину-дві після обіду. До третьої точно буду вдома. Чи до четвертої. Засвітла повернуся напевне».

— Я готовий, — мовив він до Ріктуса. — Веди!

Гарві прожив у маленькому містечку Міллсеп усе своє життя й думав, що вже облазив його вздовж і вшир. Та незабаром знайомі вулиці лишилися позаду. І хоча Ріктус крокував досить швидко, Гарві встигав складати подумки перелік дороговказів — на випадок, якщо повертатися доведеться самому: м’ясна крамниця з двома свинячими головами на гаках; церква зі старим кладовищем, поцяткованим прадавніми могилами; пам’ятник загиблому генералові, вкритий голубиним послідом од капелюха й аж до штрипок — Гарві все гарно запам’ятав.

Поки вони йшли, Ріктус теревенив про різні дурниці.

— Ненавиджу туман! Ненавиджу — і край! Ще й дощ півдня литиме. Звісно, скоро ми лишимо позаду всю цю бридоту… — він перескакував від теми до теми. — Ти тільки поглянь, скільки сміття — по всьому хіднику! Який сором! А бруду скільки! Торба моїм черевикам!

Він плескав язиком без упину, та все це були пусті балачки, тож зрештою Гарві перестав його слухати. Його цікавило тільки, чи довго ще йти до Дому свят. Його проймав холодний туман, розболілися ноги… Ще трохи — і він ладен буде повернути назад.

— Я знаю, про що ти думаєш, — сказав Ріктус.

— Б’юсь об заклад, що ні.

— Ти думаєш, усе це жарти. Думаєш, що Ріктус веде тебе чортзна-куди, вгадав?

— Близько, та не зовсім.

— Ну, хлопчику мій, у мене є для тебе чудова новина. Поглянь-но вперед.

За кілька кроків од них височів мур — такий довгий, що і праворуч, і ліворуч зникав у тумані.

— Що бачиш? — поцікавився Ріктус.

— Якусь стіну, — відповів Гарві.

Та що довше він дивився на неї, то більше сумнівався. Камені, які на перший погляд здавалися досить міцними, тепер усі рухались і колихались, наче виліплені з того-таки туману. Скидалося на те, що їх тут нагромадили, щоб ніхто не пхав свого носа, куди не треба.

— Вона лише прикидається стіною, — сказав Гарві, — та насправді це не стіна.

— Ти дуже спостережливий, — захоплено промовив Ріктус. — Більшість людей бачить тут лише глухий кут, тож вони розвертаються та йдуть іншою дорогою.

— Але ми — не такі.

— Еге ж, не такі — ми підемо далі. І знаєш чому?

— Тому що Дім свят — по той бік?

— Ну яке ж ти чу-до-ве