Юрій Павлович Винничук - Аптекар

Звичайно ж, я тоді ще не думав про те, що тільки така подорож, подорож без наміру на повернення, відкриває нам нові обрії і нові вікна.

Тато вручив мені невеличкого гаманця на дорогу і пояснив, що задля безпеки всі кошти на моє навчання передав Мордехаю Шіферу з Рави, від якого маю листа до його брата у Венеції, котрий поклав таку саму суму, яку отримав Мордехай, до „Вапса della Piaza de Rialto“. У Мойшеля, брата Мордехая, є невеликий заїзний двір, і він радо прийме мене. Мама мене перехрестила, і я побачив на її обличчі лише смуток і розпач. Вона вже знала наперед, що ми більше ніколи не побачимося, і прагнула відбити мій образ не тільки розпачливим поглядом у своїй пам'яті, але й доторком, узявши моє обличчя в долоні і провівши по ньому пальцями. Я притулив до вуст її руки, вони пахли коноплями, які мама щойно тіпала, і запах цей зостався мені у пам'яті на все життя.

Мандрівка моя до Венеції тривала два і пів тижня і не запам'яталася нічим особливим, хіба що в Клаґенфурті у мене поцупили коня, заки я обідав у шинку. На щастя, торба моя була при мені. Отже, далі я добирався коли пішки, а коли возами, намагаючись не залишатися в дорозі наодинці, бо всюди підстерігали розбійники та різні волоцюги і пройдисвіти, які тільки й чекали на такого, як я, мандрівця. Заїзний двір „Під Срібною Черепахою“, що містився у кварталі Ріальто, відповідав своїй назві лише частково, бо нічого срібного я там не помітив, але що усі й справді відзначалися черепашою непоспішністю, то так. І хоч я відшукав туди дорогу доволі швидко, але коли став питати про пана Шіфера, то ніхто не міг второпати, чого я хочу, але при цьому вдавав, що з усією серйозністю замислюється над моїми словами, повторює їх, перебирає губами і корчить такі міни, мовби перебуває в неймовірно філософських роздумах. Я вже було й духом занепав, коли нарешті з’явився поважний коротконогий грубас і вдарив мене по рамені:

— А чи це не ти будеш Лукаш зі Страдча? То я якраз той, кого ти шукаєш. Але тут я не Мойше Шіфер, а Мікаелє Чіффері, — і він зайшовся здоровим заразливим сміхом, який миттю підхопили всі присутні, а мені здалося, що й коні заіржали. — Тебе теж ніхто Лукашем тут кликати не буде, — потішив він мене, — і дуже скоро ти перетворишся на Луку або Лючіяно.

По тих словах потягнув мене всередину і пригостив здоровецьким шматком паштету з тушкованою капустою, яку я залив глечиком вина, а відтак він пояснив, у який спосіб я маю отримувати кошти на навчання і проживання. Усі гроші були розпарцельовані так, аби щомісяця я міг діставати десять дукатів. І згодом я не міг не відзначити мудрості мого тата, який таким ото робом убезпечив мене від молодецьких поривів розтринькати кошти завчасу, що частенько траплялося з різними спудеями на моїх очах.

І так я почав своє навчання в Падуанському університеті, спочатку на фармації, а потім на хірургії, що тривало з перервами добрих вісім років, бо в 1635-му році я ще поїхав до Кенігсберга, де став свідком першої у Європі хірургічної операції на шлунку, яку здійснив славетний пізніше хірург Даніель Швабе. Операція та була дуже цікава, трапився йому пацієнт доволі незвичний, а точніше хворий на голову, бо, надивившись на ярмарку на фокуси різних шелихвостів, загорівся і собі щось подібне показати сільським дівчатам. А що найбільше його вразили ковтачі ножів, то він, дурень непроторенний, узявши звичайного ножа, став теж у пельку запихати, не здогадуючись, що штукарі використовують задля цієї мети спеціальні ножі, лезо яких легко заходить у руків’я. Одне слово, він того ножа таки запхав собі в горлянку, а ніж і проник простісінько у шлунок.

Далі було так. Пацієнта прив’язали міцно до стола, дали йому випити шклянку аква віти, а тоді пан Даніель узяв ланцет і розтяв йому спочатку живота, а тоді й шлунок, запхав руку і витяг ножа, котрий, коли його зміряли, мав сім цалів[2]. На щастя, той парубок був жилавим і без пуза, то легко вдалося його зашити. Публіка привітала цю дивовижну операцію оплесками, а пацієнта занесли на ношах до його дому. За кілька днів він уже ходив.

Це видовище мене так вразило, що я вирішив залишитися у Кенігсберзі ще трохи, понадто, що в 1637 році сталася друга знаменна подія, а я б сказав навіть революційна, бо в той час, як по всій Європі розпанахування трупа з науковою метою забороняли і переслідували, за винятком хіба трупів страчених злочинців, а студенти мусили трупи викрадати на цвинтарях, аби провадити досліди, професор Бутнер збудував свій приватний анатомічний театр, де хірурги уже мали змогу оперувати і робити розтини для ширшого кола учнів. Мушу сказати, що і мені пофортунило брати участь у таких операціях, ба навіть кілька здійснив власноруч.

Там таки у Кенігсберзі звела мене доля зі студентом Мартином Айрером з Зальцбурґа, з яким ми потоваришували настільки, що не захотіли розлучатися, і я переконав його продовжити науку в Падуї. Він якраз вирішив після двох років навчання на хірургії, перейти на фармацію, а Паду я і Венеція славилися своїми фармацевтами. Отож, поки Мартин прів над старовинними фоліантами з фармакології, я учащав на підпільні анатомічні лекції. У Падуї з анатомічними лекціями були проблеми після того, як папа Боніфацій VIII заборонив розтин трупів. Але безвиході не буває. Підпільна торгівля трупами процвітала. Щойно когось поховають — наступного дня його могила уже й порожня. Робилося це, звісно, потаємно, а викрадачі намагалися повертати могили у первісний вигляд. Траплялися випадки, коли задля зарібку навіть когось убивали, а труп продавали в університети. Так що лекції з анатомії відбувалися у глухих підвалах і частіше серед