Михайлина Омела - Мертва кров

з чарівною дівчиною і не міг нею намилуватися. Прекрасне обличчя, витончені форми, біла оксамитова шкіра, яка ніби випромінювала сяйво. Він вдивлявся в обличчя дівчини, пестив її тіло пожадливими руками і намагався запам’ятати цю вроду на все життя, адже завтра красуні вже не буде у моргу.

І раптом Лозинський відчув, що незнайомка відповідає на його пестощі. Її тіло почало рухатися йому назустріч, руки обхопили його шию, і вона застогнала. У професора похолола спина. Груди ніби наповнилися порожнечею, а очі широко розкрилися від жаху. Жінка повільно підняла голову і уважно подивилася в закам’яніле обличчя Лозинського. А потім її бездоганно білі зуби наблизилися до горла професора і єдиним доторком перерізали сонну артерію. Бризнула кров, але жінка вже підставила під неї свій жадібний червоний рот…

Потім вона скинула з себе знекровлене тіло Лозинського і злізла з прозекторського стола. Оглянувши своє закривавлене тіло, підійшла до умивальника, глянула у маленьке дзеркало і вжахнулася:

— Справжня опириця! Таки стала нею, і нікуди вже від цього не подітися. Ну що ж… — не закінчивши фрази, вона почала обмиватися. Потім обдивилася кімнату, підійшла до шафи і відчинила її. Там висів одяг Лозинського. Вона накинула на голе тіло його хутряну шубу, одягла шапку, взула чоботи і через морг вийшла з прозекторської.

II

— Іннусенько, я приїду о сьомій, — телефонував дружині з видавництва Сергій Олексійович Орлов. Так він робив лише тоді, коли до міста приїздила якась знаменитість. Чому? А тому, що боявся застати цю знаменитість в обіймах своєї дружини, відомої письменниці-декадентки Інни Іванівни Каменєвської, популярність якої була здобута не стільки завдяки власним книжкам, виданим, до речі, у видавництві її ж чоловіка, скільки завдяки її поведінці. Так уже склалося, що російський письменник-початківець міг увійти до інтелектуальної еліти Росії лише за умови, якщо він був обпаленим вогнем її пристрасті. Інакше кажучи, якщо побував у її ліжку.

Сергій Олексійович не був особисто знайомий з поетом Максиміліаном Кримським-Корсаровим, який жив у Парижі, але вони листувалися. Цього разу до Москви Кримського-Корсарова привело бажання познайомитися не лише з Орловим, а й з Борисом Буревим, знаним поетом, який цього вечора читав лекцію у Товаристві вільної естетики.

Побоювання Сергія Олексійовича виявилися марними — замість Кримського-Корсарова вдома він застав Бориса Буревого і поета, якого всі порівнювали з Пушкіним, Костянтина Макшельмонта. Вони розмовляли про літературу, а Інна Іванівна у червоно-чорній сукні сиділа в кутку дивана, намагаючись заховати від власного чоловіка пудреницю, наповнену кокаїном.

Макшельмонт невимушено простяг руку Сергію Олексійовичу, і важко було зрозуміти, чи знав Орлов про те, що Інна Іванівна саме Макшельмонтом відкрила рахунок всім своїм майбутнім коханцям.

— Костянтине Дмитровичу, у вас ширінка розстібнута, — тихо сказав Орлов.

Борис Буревий відвернувся, бо кілька хвилин тому він став свідком досить пікантної сцени. Нетверезий Макшельмонт почервонів, а потім виклично сів на ліжко і показав Орлову на розстібнутого ґудзика:

— А ви застібніть!

— Костянтине Дмитровичу, що ви собі дозволяєте?!

— А, гидуєте! А ваша дружина не гидує застібати і розстібати…

Сергій Олексійович відвернувся і вийшов з кімнати.

— Навіщо ви його так? — накинувся Борис Буревий на Макшельмонта.

— А чому він хизується! Якби у мене була така дружина, я людям у вічі соромився б дивитися…

Орлов міг би, звичайно, викликати Макшельмонта на дуель, але не зробив цього, бо Макшельмонт був блискучим поетом і прекрасним перекладачем Верлена. Через хамську поведінку його часто викликали на дуелі, але кожного разу він говорив:

— Спочатку я мушу перекласти всього Верлена, а вже потім…

А оскільки спадщина Верлена була чималою, а Макшельмонт перекладав лише по кілька віршів в рік, то загибель на дуелі, судячи з усього, йому не загрожувала.

— Таксомотор, — повідомила служниця.

— Час їхати на лекцію Буревого, — згадав Орлов.

Сам Буревий після інциденту одразу відкланявся і один поїхав до Товариства вільної естетики.

Подружжя Орлових і Макшельмонт, ніби нічого не сталося, вийшли з будинку і сіли в авто.

— Хурделить, — сказав водій, виїжджаючи на вулицю. — До ранку все завіє…

Раптом з-за рогу на величезній швидкості виїхала машина й ледь не врізалася у авто з Орловими та Макшельмонтом.

— Зіб’є когось, — сказав водій. І, ніби почувши ці слова, машина виїхала на тротуар і врізалася в якусь жінку, що встигла лише скрикнути, а потім зникла під колесами авто.

Таксомотор зупинився, і Орлови з Макшельмонтом вистрибнули з машини. Довкола мертвої жінки вже збирався натовп.

— Кров… — подумала чомусь вголос Інна Іванівна, — сьогодні буде багато крові…

— Наздоженіть цього негідника! — наказав Орлов своєму водієві, побачивши порушника дорожнього руху попереду себе. І скоро автомобілі були вже поряд. Таксомотор дав сигнал, але на нього не було жодної реакції.

— Відкиньте верх, — наказав Орлов.

— Ви стрілятимете? — запитав водій.

— Відкиньте верх, — повторив Орлов.

Водій натиснув на важіль, і верх таксомотора почав повільно відкидатися. Машина, яку вони наздоганяли, була вже трохи попереду них. Шкіряного покриття на ній не було. І тоді Орлов, скочивши на заднє сидіння, напружився, дочекався відповідного моменту і перестрибнув у що машину, а потім щосили вдарив убивцю в щелепу і авто на повному ходу врізалася в кучугуру снігу.

III

Їй не вистачило. Не вистачило крові хирлявого й худого професора. Та й у цьому вбранні вона виглядала підозріло. Шлях додому був заборонений. Батько не вибачив їй позашлюбної вагітності.

Куди ж піти? І де взяти одяг? А ось і знайомий будинок. Трохи подумавши, вона зайшла не з парадного входу, а з чорного. Смикнула ручку дзвоника біля знайомих дверей: «Головне, щоб пані професорка була сама, без коханки…»

Двері відчинила жінка у рейтузах і сорочці з англійським комірцем. В її руці диміла цигарка на довгому мундштуці. Побачивши гостю, вона солодко і задоволено посміхнулася:

— Нарешті! Я знала, що ти колись все одно прийдеш! Чому не заходиш?

— Ви ж мене не запрошуєте.

— Боже мій, заходь, заходь!

У передпокої господиня по-чоловічому допомогла їй зняти шубу. І коли побачила, що дівчина гола, пробурмотіла зміненим, низьким, майже чоловічим голосом:

— А ти виявилася сміливішою, ніж я сподівалася.

— Ви працювали? Може, я невчасно?

— Ні-ні, що ти!

В кімнаті горів камін, потріскували дрова. На крісло був кинутий плед, яким щойно прикривали ноги. У перламутровій попільничці диміла недокурена цигарка. Довкола лежали книжки і рукописи. Пані професорка щойно працювала.

— Робота зажде. Головне, що ти прийшла… — господиня підійшла до дівчини, трохи незграбно, по-чоловічому обняла її, почала цілувати, потім стала перед нею на коліна… І раптом вигукнула обурено: — Ви щойно кохалися з чоловіком! Я не хочу вас більше бачити. Геть звідси!

— Мене зґвалтували, —