Ілона Волинська - Ірка Хортиця приймає виклик

від поту спини, а залишки яйця навколо очей злиплися сухою кіркою. Повз неї проїхав величезний чорний джип, тихо зашурхотівши шинами. Відійшовши до паркану, Ірка провела його заздрісним поглядом: там, усередині, мабуть, стоїть кондиціонер, водію затишно й прохолодно. І взагалі: його машина везе, не те що Ірка — спочатку пішки з балки нагору, товар і столик на власному горбу, а тепер ось ще й назад, по такій спеці. Щоправда, вже з одним тільки столиком, без товару. І без грошей. Ох і галасуватиме ж бабця! І хоч сама винна, все одно буде звинувачувати в усьому Ірку! Дівча важко зітхнуло, перекинуло столик на інше плече й закрокувало далі.

На перехресті двох вуличок Ірка знову побачила темний джип. Повільно, немовби щось вишукуючи, машина котилася вздовж похилених парканів. Ірка мимохіть здивувалася: цікаво, що треба власнику цього розкішного авто тут, серед бідних хатинок балки? І враз забула про чорний джип, бо бита кам’яниста стежка круто пішла вниз, повернула й вивела Ірку прямо до хвіртки її власного подвір’я. А біля хвіртки, по-бойовому вперши руки в боки, стояла її рідна бабця.

— Ну, то й що? — поцікавилась бабця, подарувавши онуці недобрий погляд.

— Ну й нічого! — так само недобре відказала Ірка й скинула з плеча столик, що вже був їй остогид. — Тебе ж попереджали, що більше не дозволять безкоштовно торгувати на базарі! А ти що? Мене відправила? — Ірка відчула, що починає по-справжньому злитися: на наглядачку, на базарних торговок, а передусім — на бабцю, яка так холоднокровно підставила власну внучку!

— Та тому ж і послала, що предупреждали, — зовсім спокійно відповіла бабця.

Ірка навіть поперхнулася від обурення. Нічого собі заявочка!

— Шо, оте здоровило, яке там за порядком дивиться, до тебе лізло? А ти їй шо? Ну шо, шо ти їй зробила? — з жадібним зацікавленням розпитувала бабця.

Ірка здивовано витріщилася на бабцю:

— Я їй — нічого! Це вона мені, що хотіла, те й зробила. Столик перекинула, усі помідори зіпсувала, а яйця в друзки! І сказала, щоб більше ані твого, ані мого духу на базарі не було!

На обличчі бабці, немов у дзеркалі, теж з’явився подив:

— Яйця побилися? Помідорчики? І ти дозволила? Та нашо ж я тебе посилала?

— Не знаю я, навіщо ти мене посилала! — закричала Ірка.

— Так шо ж, ти й не продала нічого, значить? І грошей не принесла? — так само здивовано спитала бабця, дивлячись на порожній мішок з-під товару.

— Та що б я продала, ну що?! Кажу ж тобі, тітка та… з базару, усе побила, порозкидала…

— Ой, лишенько! — тихо заскиглила бабця. — Яєчка мої, помідорчики! Попропадало все! Та шо ж це в мене за дитина така! Та ніякого ж з цієї дитини пуття! Та шо ж ти, бісова дівко, не могла ту гадину спинити? Не могла з нею чогось зробити такого, шоб вона більше до нас не приставала?

Ірка важко зітхнула. Он воно що! Ось чому бабця відправила її на базар! Вона хотіла… Дівчинці аж млосно зробилося. А ще б трохи, і так-таки й вийшло б. За лічені секунди грізна базарна наглядачка могла обернутися на жужика без голови! От бабця, дурепа жадібна! Ірка з ненавистю витріщилась на неї. Готова з онучки зробити вбивцю, аби тільки за місце не платити! Ірка відчула, як хвиля гнівного жару підіймається з глибини її душі, і швиденько заплющила очі. А то, чого доброго, і сама бабуся зараз запросто може без голови залишитись.

Дивлячись кудись убік, Ірка рівним голосом сказала:

— Єдине, що можна зробити, це заплатити за місце.

— Заплатити? — заверещала бабця. — От розумна дитина, шоб тобі! А з чого платити? Полуниця весною була? Не було полуниці! Усі грядки чорні, попалені, не росте там більш нічого, може, і не виросте вже ніколи… Чия це робота, га? — І так само, як базарна тітка, бабуся тицьнула пальцем Ірці під носа.

Ірка знову відвела очі. Ну, припустімо, то робота не зовсім Ірчина. Але ж за нею справді ганялася рука, що випалювала все підряд зеленим чаклунським вогнем. І тікала Ірка якраз по полуничних грядках. Тепер там справді була тільки чорна вигоріла пляма. А полуниць, надійного джерела прибутків, більше нема й не буде.

— Город увесь піском та камінням засипало… — вела далі бабця. — Це хто зробив?

На городі розвалилися піщаний і земляний велетні, що їх на Ірку з Тетянкою нацькували конкуруючі відьми. І тут уже бабця зовсім не має рації!

— Прибрали ми на городі, прибрали! — закричала Ірка. — Он він, чистий, жодної тобі піщинки! Ти сама після того на базар молоду картоплю мішками тягала! Бурячки, помідорчики! Раніше за всіх, ще сезон не почався!

Та й справді, вранці після битви увесь город було завалено не тільки піском і землею, але й свіжими молодими овочами, що достигли в тілі земляного велетня, після того, як Ірка вихлюпнула на нього борщ. Задоволена бабця тоді непогано заробила. Зараз вона теж на мить замовкла, не знаючи, що відповісти.

— Так ти думаєш, що нам тих грошей на все життя хвате? — знову взялася за своє бабця. — З такими втратами? Грошей не заробила, товар зіпсувала… — зненацька їй спала на гадку іще одна річ, — помідорчики побилися, а кабачата шо ж? Не могла зібрать?

Ірка уявила, як під поглядами торговок, що гигочуть із неї, вона плазує по брудному асфальту — збирає кабачки, — і їй стало кепсько.

— Може, тобі ще й пакетик із битими яйцями принести? — крізь зуби процідило уперте дівча.

— А й принесла б, не бариня! Яєшню б підсмажили! Ні, ну що це за дитина така, мені, старій женщині, на бідну голову! Самі збитки через неї!

— Ну то вижени мене, і квит! — закричала Ірка.

У горлі їй застряг клубок образи. Та що вона бабці — курка, мало яєчок несе?

— Вижени! А бабці старій самій по хазяйству! От бісове дівча! На все згодне, аби тільки не робити! — відразу підхопила бабця. — Підлога не метена, по двору мотлох валяється, а вона сидить собі! — бабуся зиркнула на Ірку, котра стояла біля хвіртки й уточнила: — стоїть! Ручки наманікюрені склала й стоїть!

Ірка швидко сховала руки за спину. Учора вона піввечора вбила на свій манікюр: кожен ніготь пофарбувала темно-синім лаком й тонкою гелевою ручкою намалювала японські ієрогліфи. Ірці здавалося, що вийшло не згірше, аніж у різних там дорогих салонах, і дуже пишалася своїм манікюром. Але бабці цього, звичайно, не зрозуміти!

— Ану давай стіл до сараю, — бабця кивнула на столик. — І до