Агата Крісті - Вбивство у «Східному експресі»
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Коли він прокинувся, було о пів на десяту, і він попрямував у вагон-ресторан у пошуках гарячої кави.
Там була тільки одна відвідувачка, без сумніву, та молода англійка, про яку згадував провідник. Вона була висока, струнка, чорнява, років двадцяти восьми. У тому, як вона снідала та як звеліла офіціантові принести їй ще кави, відчувалась діловитість, що вказувала на те, що ця панянка добре знає світ та звикла подорожувати. Вона була одягнена в темний дорожній костюм із тонкої тканини, що ідеально пасував до спеки в потягу.
Не знайшовши цікавішого заняття, мсьє Еркюль Пуаро непомітно спостерігав за пасажиркою.
У нього склалась думка, що це одна з тих молодих жінок, які без проблем подбають про себе, де б вони не перебували. Врівноважена та компетентна. Йому більше сподобалась строга правильність її рис та ніжна блідість шкіри. Сподобалась глянцева чорнява голівка з елегантними завитками та її очі — спокійні, сірі й незворушні. Однак, вирішив Пуаро, вона була надто компетентна, щоб назвати її jolie femme[11].
Згодом у вагон-ресторан увійшов другий пасажир. Високий чоловік віком сорока-п’ятдесяти років, худорлявий, засмаглий, злегка посивілий на скронях.
— Полковник з Індії, — промовив про себе Пуаро.
Прибулий злегка вклонився дівчині.
— Доброго ранку, міс Дебенгем.
— Доброго ранку, полковнику Арбатнот.
Полковник стояв, поклавши руку на стілець поруч дівчини.
— Не заперечуєте? — запитав він.
— Звісно, ні. Сідайте.
— Ну, розумієте, за сніданком говорять небагато.
— Сподіваюся. Але я не кусаюсь.
Полковник сів.
— Бой! — гукнув він офіцерським голосом і замовив яйця та каву.
Його погляд на мить затримався на Еркюлеві Пуаро, а потім байдуже рушив далі. Пуаро, який безпомилково читав думки англійців, знав, що той чоловік собі подумав: «Просто якийсь клятий іноземець».
Вірні своїй національності, англійці були не надто говіркі. Вони обмінялися кількома короткими фразами, і незабаром дівчина встала та пішла у своє купе.
Під час обіду ті двійко знову сіли за один стіл і знову повністю ігнорували присутність третього пасажира. Розмова стала жвавішою, ніж за сніданком. Полковник Арбатнот говорив про Пенджаб та іноді розпитував дівчину про Багдад, де вона, як з’ясувалося, працювала гувернанткою. У ході бесіди вони виявили, що мають спільних друзів, що одразу ж зробило їхні стосунки привітнішими і теплішими. Вони обговорювали старого Томмі Якогось-то та Джеррі Якогось-ще. Полковник поцікавився, чи їде вона просто в Англію, чи зупиниться в Стамбулі.
— Ні, прямісінько в Англію.
— Шкода, правда?
— Я вже їхала цим маршрутом два роки тому, і тоді провела в Стамбулі три дні.
— А, розумію. Ну, мушу зізнатися, що дуже радий це чути, адже я також їду в Англію.
Сказавши це, він незграбно вклонився, ледь почервонівши.
— А наш полковник залюбливий, — подумав Еркюль Пуаро, звеселівшись. — У потягу це так само небезпечно, як і під час морської подорожі!
Міс Дебенгем байдуже відповіла, що це було б дуже мило. Її манери були стриманіші.
Пуаро помітив, що полковник провів її до купе. Незабаром потяг проїжджав повз величні краєвиди Тавру. Коли ця пара стояла поруч, дивлячись униз, на Кілікійські ворота, дівчина раптом зітхнула. Пуаро, який стояв неподалік, почув її шепіт:
— Як тут гарно! Я хотіла б… Хотіла б…
— Прошу?
— Якби я могла насолоджуватися цим!
Арбатнот не відповів. Його квадратне підборіддя здавалося ще суворішим та напруженішим.
— Бог свідок, я хотів би, щоб ви не мали до цього стосунку! — сказав він згодом.
— Тс-с-с, будь ласка, тихіше.
— О! Усе гаразд. — Він роздратовано глянув у бік Пуаро. Потім продовжив: — Але мені не подобається те, що ви працюєте гувернанткою, змушені бути на побігеньках тиранічних матерів і їхніх набридливих баламутів.
Вона засміялася, наче на мить втратила самовладання.
— О! Ви не маєте так думати. Зацькована гувернантка — це міф. Запевняю вас, що це батьки мене бояться.
Вони більше не розмовляли. Арбатноту, напевно, було соромно за свій сплеск емоцій.
— Я був свідком дивної невеличкої комедії, — замислено сказав про себе Пуаро.
Він ще згадає цю думку пізніше.
Тієї ночі вони прибули на станцію Конья о пів на дванадцяту. Пасажири-англійці зійшли з потяга розім’яти ноги і прогулювались туди-сюди засніженою платформою.
Мсьє Пуаро обмежився тим, що спостерігав за станційним шарварком через шибку. Проте через десять хвилин він вирішив, що ковток свіжого повітря йому не завадить. Він ретельно підготувався до виходу, огорнувши себе кількома шарами пальт і кашне і натягнувши на своє охайне взуття калоші. У такому обмундируванні обережно зійшов на платформу і почав міряти кроками її довжину. У такий спосіб він дістався аж до локомотива.
Саме голоси підказали йому, що то за два розмиті силуети в притінку багажного вагона. Говорив Арбатнот:
— Мері…
Дівчина перервала його.
— Не зараз. Не зараз. Коли все закінчиться. Коли все буде позаду, тоді…
Мсьє Пуаро непомітно повернувся. Він був вражений.
Він ледь упізнав розважливий діловий голос міс Дебенгем.
— Цікаво, — пробурмотів він сам до себе. Наступного дня він став міркувати, чи вони бува не посварилися. Вони майже не розмовляли одне з одним. Пуаро подумав, що дівчина начебто засмучена. Під її очима з’явилися темні кола.
Близько о пів на третю пополудні потяг зупинився. Голови повисовувалися з вікон. Кілька чоловіків зосередилися збоку колії і, нахилившись уперед, щось показували під вагоном-рестораном.
Пуаро висунувся з вікна і запитав провідника, що проходив повз. Чоловік відповів, Пуаро відсмикнув голову і, повертаючись, ледь не зіштовхнувся з Мері Дебенгем, яка стояла в нього за спиною.
— Що відбувається? — запитала вона французькою, ніби задихаючись. — Чому ми стоїмо?
— Нічого, мадемуазель. Щось спалахнуло під вагоном-рестораном. Нічого серйозного. Вогонь погасили. Тепер лагодять пошкодження. Запевняю вас, жодної небезпеки немає.
Вона зробила невеликий, різкий жест, начебто відмахнулась від самої думки про небезпеку, як від чогось зовсім неважливого.
— Так, так, я розумію. Але ж час!
— Час?
— Так, ми ж затримаємося.
— Можливо, — сказав Пуаро.
— Але ми не можемо дозволити собі затриматися! Цей потяг має прибути о 6.55, а ще потрібно перетнути Босфор, щоб устигнути на експрес «Симплон-Схід» о дев’ятій. Якщо ми на годину чи дві затримаємося, то не встигнемо на пором.
— Так, це можливо… — відзначив Пуаро.
Він дивився на неї з цікавістю. Рука, що
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вбивство у «Східному експресі»», після закриття браузера.