Іоанна Ягелло - Тирамісу з полуницями

— Наступного разу я справді постараюся! Усього найкращого, моя мудра мавпочко, — і поцілував її. — Ага, а щоб ти не думала, що це єдиний подарунок, який я, до того ж, отримав задурно, то ось, — і простягнув їй маленьку коробочку.

Лінка здригнулася вдруге. Почувалася так, наче в неї починався грип.

— Ну ж бо, відкрий, — нетерпляче сказав Адріан.

Усередині був перстеник. Срібний, із синім камінцем.

Лінка розхвилювалася. Щоб отак відразу перстеника, це ж не заручини якісь, справді...

— Агов, що з тобою? Якась ти така...

— Ні, просто...

— Ні, ти нічого такого не думай... Тобто... Я просто хотів подарувати тобі гарненького перстеника. Щоб ти його носила, бо ти любиш прикраси й узагалі.

— Ага, ну хіба що так, — проясніла Лінка. — Не ображайся, я подумала що просто зарано, — вона приміряла свій подарунок. — Якраз! Він чудовий!

— Я зняв твого з пальця, коли ти спала, і зробив відбиток у пластиліні.

— Ну й розумник же ти!

— Авжеж! А тепер знаєш, про що я думаю?

— Навіть не уявляю, — збрехала Лінка.

— Уявляєш, — дражнився Адріан, зсуваючи їй бретельку сукенки. Погладив плече, яке було золотавим від сонця. Пригорнув до себе міцніше. Лінка заплющила очі, проте під повіками бачила море зірок. Його пальці креслили молочні шляхи, солодко-медові, що пахли імбиром і кардамоном.

— Ти знаєш, що кожен атом, з якого ми складаємося, був колись усередині зірки? Я читала про це вчора...

Але він уже закрив їй вуста поцілунком.

Вересень

Зі щоденника Наталії.

Я ще нікому про це не розповідала. Ну, майже нікому, лише Літа знає. Мабуть, через це я й почала вести щоденника. Звичайно, що це не якийсь там паперовий товстий зошит, як за царя Гороха, бо я вже майже розучилася писати. Навіть коли в школі щось записую, то це виглядає жахливо. Тому пишу в комп'ютері. Створила собі папку, яку назвала «Наполеонівські війни». Це, щоб нікому, особливо мамі, не спало на думку туди зазирнути. Схоже, що наші діти взагалі не вмітимуть тримати ручку в руці. Діти! Мабуть, не мої, бо я їх точно не хочу мати. Після всього, що відбувається в нас удома, мені стає недобре від самого слова «родина».

Мої батьки вирішили розлучитися. Саме про це я нікому не розповідала. Не знаю, чому, але мені якось соромно. Може, тому, що саме родина була в моєму житті основою, чимсь, у чому я завжди була впевнена. Може, я й усвідомлювала, що те, що поєднує маму й тата — це не якась там Love Story, як у кіно, але ж таке кохання існує тільки в дурних романтичних комедіях. Вони просто завжди були разом, ми всі були разом.

Зрештою, останнім часом мені навіть здавалося, що все якось змінилося на краще. Мама наче більше старалася, ми разом ходили по крамницях і мені навіть вдалося переконати її купити собі першу в житті міні-спідницю! У мами повна шафа одягу, але все це якісь цнотливі спідниці за коліно, просто огидні! А в неї такі гарні ноги! От тільки вона замало про себе дбає й замало демонструє свою красу. Тому скидається на сіру мишку, а вона ж така гарна, навіть вродлива, не те, що я! Щоправда, колись мене вважали гарною. На жаль, останнім часом я виглядаю як типовий пельмень. А в мами така класична врода, як в італійських кінозірок. І в цій міні-спідниці вона виглядала суперово! Міні, нові блузки з викотом, а не гольфи, які вона звикла носити, якісь шийні хустки... Мама справді захопилася покупками, а я не нарікала, бо й мені щось перепало. Потім вона почала татові готувати, я навіть жартувала з дівчатами, що мама намагається знову розпалити полум'я у своєму старому, нудному шлюбі. Я таки не помилялася, вона справді намагалася це зробити.

От тільки вже не було чого розпалювати, залишився хіба що попіл, а з того попелу, неначе фенікс, виринула шпарочка-секретарочка, девочка з офісу. На двадцять років молодша. Мене від неї аж нудить. Бачила її фотку. Та ще й де! У татовій мобілці, на шпалерах! Бо коли тато мамі сказав, то вирішив узагалі більше не перейматися, що комусь може бути боляче, і поставив її фотки, де тільки можна. Добре, що я не зафрендила тата на ФБ, хоч він і «стукався». Інакше, мабуть, довідалася б, що він «зустрічається з користувачем Аліцією Фалат», бо девочка так зветься. Аліція, Аліса, «Alice, who the fuck is Alice?»[2] Чесно, аж нудить.

Тепер матері вже не треба докладати жодних зусиль, тому вона продовжує ходити у своєму добропорядному одязі, наче до офісу. Або весь день у халаті. І знову перестала робити макіяж. Так, наче не можна гарно одягтися й нафарбуватися задля себе самої, якщо вже не для батька. Дратує вона мене страшенно, бо крім всього ще й плаче цілими днями й узагалі з нею неможливо говорити. Мені теж хочеться плакати, але я завжди була сильніша. Принаймні я намагаюся не розклеюватися, досить у домі й однієї істерички.

Літа вважає, що я вже майже доросла, що не втратила нікого з батьків, просто вони більше не будуть разом, але ж ніхто з них не помер. А ще каже, щоб я краще переймалася собою й Марціном, що всі довкола розлучаються, і взагалі це не кінець світу. Звичайно, їй легко так говорити, бо її родина завжди була складена із частин, мабуть, Лінці й самій важко сказати, що власне значить це слово.