Галіція Мідвест - Несподівані перетворення. , Галіція Мідвест

Книга 1. Розділ 1. Утоплениця.

Розділ 1. Утоплениця. Кінець липня, 2021 рік.

– Ой, на горі карчата, а в долині дівчата,

Січи-рубай дерево, куди глянеш – зелено, карчата.

Десь узявся Іванко, десь узявся Іванко,

Січи-рубай дерево, куди глянеш – зелено, Іванко.

Всіх дівчат він розігнав, лиш Марійку собі взяв,

Січи-рубай дерево, куди глянеш – зелено, собі взяв.

Самотня худорлява постать поволі брела крутим берегом Дніпра. Заломлюючи кістляві напівпрозорі руки, вона жалібно скиглила неймовірно тонким, моторошним голосом:

– Повернииииися, повернииииися, блааагаю тебе.

Мокрий одяг утоплениці розлізлими клаптями прилип до понівеченого часом та водою тіла, у скуйовдженому вогкому волоссі заплуталися почорнілі водорості і дохлі рибини. Її нелюдське виття змушувало Галю засумніватися у власних намірах. Дівчина безшумно зістрибнула з крислатого столітнього дуба, подумавши, що дійсно «впала з дуба», щоб на таке наважитися. Подумки посміхнувшись, вона відчула себе дещо впевненіше і тихо почала рухатися назустріч сліпому від горя привиду. Відчувши несподівану присутність людини, засмучена утоплениця прохально витягнула назустріч їй тонкі руки.

– Іванку, коханий мій, ти повернувся? – зашепотіла вона у відчаї, нервово обмацуючи тремтячими руками обличчя Галини, яка дозволила нещасній наблизитись до себе. Від привида страшенно тхнуло рибою, а від вологості у Галі почали нити суглоби.

– Він не повернеться, – сказала вона, м’яким рухом забираючи холодну розчепірену долоню утоплениці зі свого обличчя. Запанувала тиша, тільки хвилі Дніпра тихо плюскотіли біля берега.

– Я втомилася його чекати, – безбарвним голосом прошепотіла утоплениця, – я неее маааю більшеее сил його шукааатиии, – вона знову пронизливо завила і опустилася навколішки.

Галя обійняла мокре замучене створіння. Наче електричним струмом її пронизав гострий біль та душевні страждання померлої. За мить вона відчула її радість кохання, невимовне щастя, тваринний страх, коли легені заповнила вода, і пронизуючий розпач втраченої любові. Галина дрібно затремтіла від неймовірної глибини усього того болю, який вона відчула, тримаючи привида в обіймах. Зібравшись з духом, вона прошепотіла у холодне синюшне вухо утоплениці:

– Відпусти його. Ти вільна.

Утоплениця повільно підняла сіре пошматоване обличчя до темного неба і недовірливо подивилась на Галину незрячими очима.

– Я так втомилася, – в її легенях забулькотіла вода, – там так холодно та одиноко.

– Спочивай з миром, – Галя повільно випустила з обіймів невагоме мертве тіло.  На мить їй здалося, що вона побачила перед собою миловидне дівоче обличчя з великими карими очима, яке швидко розтануло у темряві, як марево. Утоплениця зникла, наче її ніколи і не було. Галя одиноко сиділа на березі великої ріки, задумливо слухаючи тривожний шепіт дніпровських хвиль.

– Задоволена собою? – несподівано пролунав за спиною насмішкуватий глибокий жіночий голос. Від несподіванки дівчина зірвалася на рівні ноги та рвучко повернулася. Перед заскоченою зненацька Галею стояла висока огрядна жінка з копицею короткого, жорсткого, як дріт, темного волосся на голові. Пишні форми незнайомки були затягнуті у тісне плаття з леопардовим принтом.

– Тітко, Ви про що? – з викликом в голосі відповіла Галина, розуміючи, що ненароком залізла на чужу територію.

– Тітко? – зареготала власниця тіла леопарда. – Дівчата, – звернулася вона у темряву, в якій ховалися небезпечні тіні, – це середньовічне напівзабуте непорозуміння наважилось вказати мені на мій вік.

З мороку почувся глузливий скрипучий регіт. Галина побачила, як із чорної пітьми раптом вийшли десятки зловісних постатей, оточуючи її щільним колом. Огрядна жінка заверещала несамовитим голосом:

– Хто ти така, щоб руйнувати наші легенди та втручатися у наші справи, київська вискочко? Чи, може, хочеш зайняти місце тієї, кого звільнила, сучко? Тоооопи її! – владно наказала біснувата жінка, і десятки рук простягнулися до Галини, намагаючись впіймати її. Дівчина хутко відступала до води, розуміючи, що тікати їй нікуди. Відьми люто сичали, деяким вдалося вхопити дівчину за ноги. Галя незчулася, як опинилася на спині, повалена дужими тітками на мокрий ґрунт. Їхні сильні руки, врізаючись гострими нігтями у шкіру, поволочили Галю по землі. Дівчина пручалася з усіх сил, та ті були нерівні.

– Ряяятуууйтеее! Допоможіть! Вбивааають! – заволала щодуху Галя, відчувши, як холодна вода змусила вибухнути кожну клітину її тіла болючим фейерверком. Раптом щось голосно луснуло у повітрі – почувся гучний стук могутніх копит. Стривожені відьми облишили Галину і прислухались. Тієї ж миті з темряви вискочив велетенський чорний кінь з палаючими очима, врізаючись в юрбу навіжених відьом. Ті пронизливо заверещали та кинулись навтьоки до густих чагарників. У повітрі хвацько хльоснув гігантський батіг, зачепивши огрядну тітку, яка намертво обома руками вчепилася в ногу Галини, намагаючись занурити її у крижану воду. Дівчина відчула, що втрачає свідомість, коли раптом міцні руки підхопили її з води. Таємничий вершник ще раз вдарив батогом, і дужий  кінь, дико заіржавши, скочив крізь холодні хвилі великої води і зник безслідно у безодні ночі.

Галя прокинулась від важкого сну. Над нею простирався зірчастий небозвід. Тихо тріскотіло невеличке багаття, біля якого сидів кремезний чоловік невеликого зросту та палив люльку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍