Аліса Воміель - Шепіт Срібної Ночі, Аліса Воміель

Розділ 1: Заборонене Закляття

Королівський палац Аранету височів на тлі безкрайого лісу, укритого сріблястим серпанком туману. Це було королівство, що знало мир протягом століть, та всередині його мармурових стін назрівала тривога. Його мешканці, одягнені в шовки й прикрашені золотом, ходили з настороженими поглядами, добре пам’ятаючи глибоку таємницю свого краю: магія, яка колись була його життєвою силою, тепер була заборонена.

Імператор, король Алдарік, подбав про це. У своїй юності він був свідком руйнування, що принесла магія,— падіння попередньої династії, королівства, розірваного неконтрольованою війною чаклунів. Батько короля загинув від тієї самої магії, яку колись прославляв, і з того дня магію було оголошено поза законом. Чаклунів переслідували, їхні закляття викорінювали, а артефакти знищували. Королівська бібліотека—величезне сховище знань та історії—залишалась одним із небагатьох місць, якого не торкнулася чистка, та навіть там шепіт магії був небезпечним.

Ліра завжди знала, що вона інша. Її бліда, майже прозора шкіра під м’яким світлом палацових ліхтарів вирізняла її серед придворних. Сріблясте волосся, схоже на нитки місячного сяйва, спадало каскадом по спині, а очі—з легким сяйвом блакиті—змушували інших відчувати неспокій. Вона була ніжною, але коли стояла в саду або біля вікон, її погляд завжди зупинявся на горизонті, ніби вона дослухалась до того, що було недоступно іншим.

У двадцять два роки Ліра все ще залишалась загадкою для багатьох, хоча й виросла в палаці. Як прийомна донька королеви Елари, вона отримала ласку й тепло, але завжди відчувала себе чужою. Королева—жінка виняткової краси та грації—любила Ліру, наче рідну, та так і не пояснила, чому дівчину, знайдену самотньою й покинутою в лісі у сім років, привели до палацу. Ніхто не знав, хто були її справжні батьки, а чутки про чаклунство, що слідували за нею, викликали підозру в деяких знатних осіб. Проте любов королеви була безсумнівною, і Ліра віддячувала їй відданістю, цінуючи красу й тишу свого нового дому.

Та сьогодні таємниця її походження тиснула на серце сильніше, ніж будь-коли. Її покликали до королівської бібліотеки—величної зали древніх томів і сувоїв—де на неї чекав головний бібліотекар, літній чоловік, що зберігав глибокі знання історії, магії й численних таємниць королівства. Його звали Майстер Наріус, і він був одним із небагатьох, хто ще вірив, що магія може повернутися в королівство, якщо до неї поставитися з обережністю.

Ліра увійшла до напівтемної бібліотеки, вдихаючи запах пергаменту й старого дерева. Полиці здіймалися до самого склепіння, вщерть заповнені книгами різних форм і розмірів. Саме тут вона часто губилася на довгі години. М’який шелест сторінок завжди здавався їй живим, немов книги шепотіли забуті історії.

— Майстре Наріусе? — тихо озвалася Ліра, її голос рознісся луною поміж кам’яних стін.

Із-за високої полиці з’явився старий бібліотекар, його зігнута постать була огорнута темним плащем. Його погляд—пронизливий, але добрий—зустрівся з її очима.

— Ах, леді Ліро, — привітався він хрипким, але теплим голосом. — Ти нарешті прийшла. Є дещо, що ти мусиш побачити власними очима.

Серце Ліри тривожно здригнулося. Майстер Наріус часто натякав на приховану магію королівства, але ніколи не показував їй нічого конкретного. Його застереження про небезпеку магії стали для неї так само звичними, як і кам’яні стіни палацу.

Він повів її крізь лабіринт книжкових стелажів, повз ряди вкритих пилом сувоїв, аж до віддаленого кута бібліотеки. Там, під прихованим люком, вели сходи в темряву. Ліра вагалася лише мить, але цікавість, яка завжди була її рисою, штовхнула її вперед.

Вони спустилися в прохолодне, затінене приміщення під палацом. Воно було значно меншим за величну бібліотеку, але повітря тут було насичене давньою енергією. На стінах виднілися дивні символи, глибоко вирізьблені в камені, немов їх карбували руки давно померлих чаклунів.

У центрі зали стояв п’єдестал, на якому лежала відкрита книга. Її сторінки випромінювали слабке потойбічне сяйво. Вона була стара: шкіряна обкладинка потріскалась і зносилася, але чорнило на сторінках залишалося чітким, ніби написаним лише вчора.

— Це, — прошепотів Наріус, — Книга Срібного Місяця. У ній зберігаються втрачені закляття старого королівства, ті, що були стерті з історії. Її приховали тут заради твоєї безпеки.

Ліра відчула, як по спині пробіг холодок, коли вона простягнула руку до книги. М’яке гудіння сили манило її, притягувало ближче.

— Але чому Ви показуєте мені це? — спитала вона, і в її голосі вчувалася тремтіння.

Погляд Наріуса пом’якшав. Його голос також тремтів, він був очевидно схвильований і намагався дуже обережно підібрати слова.

— Бо я вірю, що саме про тебе йде мова в пророцтві, Ліро. Ти та, хто поверне магію цьому королівству. Ти не просто прийомна донька королеви. Ти з роду чаклунів—одна з останніх. І ти маєш зрозуміти, яку силу носиш у собі.

Пальці Ліри торкнулися сторінок книги. Символи запалали перед її очима, а повітря стало густішим, важчим від магії.

— Це правда? — прошепотіла вона. — Я справді… одна з них?

Наріус кивнув, його обличчя стало серйозним.

— Настав час обрати свою долю. Але пам’ятай, дитино: шлях магії несе чималі небезпеки. Король цього не дозволить. Якщо він дізнається, що ти пробудила цю силу, у нього не буде вибору, окрім як вважати тебе загрозою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍