Svitlana Anosova - Королівство Крижаного Полум'я Частина 2 – Туманні Острови , Svitlana Anosova

Глава 1: Пробудження Темряви

Перші промені світанку пролягли крізь важкі гардини королівських покоїв, наповнюючи кімнату м’яким, золотистим світлом. Августа лежала на теплому ліжку, відчуваючи ніжну вагу ковдри, і слухала рівне дихання Ервіна, що спав поруч, тепер об'єднані не тільки шлюбом, а й справжнім партнерством, прокинулися після довгоочікуваного моменту миру. Але раптом величезний гуркіт стривожив замок, порушуючи цю гармонію. 

Ервін відчув тривожне збурення його тіло напружилося, а в жилах ніби загорілося крижане полум’я. Це був древній поклик — відлуння магії його роду, яке завжди попереджало про небезпеку. 

Він відчув немов кристал на північному кордоні його землі більше не тримав монстрів у покорі. 

Леді Августа сіла на ліжку, коли у двері постукав капітан Фредерік. 

– Ваші Величності, пробачте, що турбую так рано, але сталося щось важливе. Вороги активізувалися, і… ми отримали тривожні звістки про кристал. Там щось відбувається, але ми не знаємо, що самеу. 

– Фредеріку, підготуй армію. Ми з королевою невдовзі приєднаємося до вас у тронній зал. 

Августа напружилася, відчувши, як її серце почало шалено битися. Вона знала це відчуття — той самий поклик, що пройняв її, коли вона вперше доторкнулася до кристала. Тепер він знову ожив, сильний і вимогливий, змушуючи її завмерти від тривоги.


Вона відчула, як у ній знову прокинулася тривога, але цього разу не тільки через загрозу, що насувалася. Вона знала, що їхнє життя більше ніколи не буде спокійним, що корона королеви драконів несе в собі не лише владу, а й відповідальність. Вона тихо вдихнула, намагаючись знайти спокій у теплій долоні чоловіка, що накрила її руку. 

— Ти боїшся? — м'яко запитав Ервін, його голос був глибоким, спокійним, немов захист, який вона так потребувала. 

Вона підняла на нього свої темні очі, що вловлювали проблиски вранішнього світла. 

Я… ні, — тихо зітхнула вона, намагаючись приховати тремтіння в голосі. 

— Я не боюся битв чи випробувань. Але думка про те, що одного дня ти можеш не повернутися… вона лякає мене більше за будь-якого ворога. 

Ервін, на мить, здивовано поглянув на неї. Його сильна рука лягла їй на обличчя, пальці провели по ніжній шкірі щоки, наче запам’ятовуючи кожну рису її обличчя. Його великий палець лагідно провів по її губах, змушуючи її затамувати подих. 

— Августо, — прошепотів він, нахиляючись до неї. — Я тут, і я завжди буду поряд. 

Він ніжно провів губами по її чолі, залишаючи на ній невидиму обіцянку. Потім його губи торкнулися її пальців, переплітаючись з її долонею. 

— Коли я на полі бою, коли я перетворююсь на дракона, — продовжив він, — ти — мій вогонь льоду. Моя сила. Мій світ. І я зроблю все, щоб ти залишилася в безпеці. 

Августа не змогла відповісти — грудку в горлі, що виникла від його слів, було важко проковтнути. Вона просто торкнулася його руки й міцно стиснула її, немов передавала крізь цей дотик всю свою довіру. 

Коли вони покидали свої покої, коридори замку ще дрімали у ранковому присмерку. Свічки, що майже догоріли, мерехтіли у канделябрах, кидаючи довгі тіні на старовинні кам’яні стіни. Десь у глибині пролунали приглушені кроки — вартові займали свої позиції, готуючись до можливої загрози. Але головне було в повітрі: воно здавалося густішим, насиченим тривогою, важкою, як передгрозова тиша.
Августа крокувала поруч із чоловіком, відчуваючи, як напруга наростає з кожним кроком. Тиша коридорів здавалася гнітючою, наче навіть стіни замку очікували неминучого потрясіння. 

— Знаєш, раніше я думала, що найбільший страх у моєму житті — це бути відданою комусь, кого я не обирала сама, — тихо мовила вона, не дивлячись на Ервіна, а вдивляючись у примарне світло, що струменіло крізь високі вікна. 

Ервін злегка повернув голову до неї, його блакитні очі сяяли навіть у напівтемряві. 

— А тепер? 

Вона зупинилася на мить, потім повільно повернулася до нього. 

— А тепер я боюся втратити те, що стало для мене найдорожчим. Нас. 

Ервін на секунду завмер, а потім м’яко торкнувся її руки, дозволяючи пальцям переплестися. 

— Я теж. Але хіба страх має нас стримувати? 

Августа зітхнула, відчуваючи тепло його долоні. 

— Ні, не має. Але він змушує мене усвідомити, наскільки ти важливий для мене, наскільки важливе все, що ми будуємо разом. 

Ервін зупинився і, тримаючи її руку, притягнув ближче. 

— Ми не маємо часу на страх. Але ми маємо час на любов. І навіть якщо темрява наближається, вона ніколи не поглине нас, поки ми разом. 

Августа усміхнулася, хоч і ледь помітно. 

— Ти завжди знаходиш потрібні слова. 

— Бо я знаю, що кожен мій день починається і закінчується з тобою, — відповів він і провів пальцями по її щоці. — А зараз, люба моя королево, давай покажемо, що ми не лише сім’я, а й правителі, які не схилять голови перед загрозою. 

Августа кивнула, вдихнувши глибше, і вони рушили далі до тронної зали, їхні кроки звучали в унісон, сплітаючись із биттям сердець. 

Ервін, здавалося, відчув її внутрішній спокій, і в його очах з'явилася рішучість. Коли вони увійшли до тронної зали, їхні кроки відлунювали, ніби вторячи ударам сердець. Сьогодні вони не просто були королем і королевою — вони ставали щитом і мечем для свого народу.
— Ми вистоїмо, — прошепотів Ервін, обіймаючи її. — Бо разом ми сильніші за будь-яку темряву.
 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍