Любомир Андрійович Дереш - Спустошення

яка ніколи не трапилася б, якби ти не зважав на ці маленькі підказки життя. Приховані зв’язки, які ти любиш встановлювати, мимоволі скеровують тебе. Коли тебе запитують, чи віриш ти в знаки, ти відповідаєш, що, загалом, ні — щоправда, ти міг би сказати, що знаки є лише семантичними примітивами, які ти спершу засвоюєш, наче аз-буки-веді, потім — складаєш їх у слова, а далі — читаєш повним реченням. Тому, коли тебе запитують, чи віриш ти в знаки, ти сприймаєш це запитання майже так, буцім тебе спитали, чи віриш ти в літеру Ю або Ї. Так само, як не існує в природі літер, але є імена, як не існує віршів, але є поезія, яка ніде не починається і ніде не закінчується, так само в природі не існує знаків — але є нескінченна книга, розсипана, наче діамантовий пил, по людях, речах і подіях, розсипана серед мільйонів звичайних книг, журналів, випадкових рядків, написаних на серветці в кафе. Ти віриш, що у тій книзі є цілий розділ, присвячений саме тобі — твоя доля, зашифрована в звуках радіо і в положенні хмар, у ресторанних меню і в номерах машин, в зустрічах і розставаннях із тими, кого любимо і кого ненавидимо, та поки що, хоч ти вже й шукаєш не перший рік, ти ще не знайшов у ній статті на своє ім’я.

Років сім тому він випадково, під час однієї політичної кампанії, видав гасло, яке знесло політтехнологам голову. Коли він пояснив, чому саме ці два слова, його, достатньо відомого молодого тележурналіста, взяли в команду за спеціальною вказівкою кандидата. На той момент він уже був досконалим продуктом — усі ці чорно-білі фото на фейсбуці, де він з колами під очима, які знову ж таки, засвідчують внутрішній неспокій, усе це знання ринків інформації, знайомство з вищою публікою, десятки інтервʼю із зірками кінобізнесу, шоу-продюсерами, письменниками-інтелектуалами, реакційними митцями, які горлали про лівий бунт, — усе воно раптом знадобилося; і з’ясувалося, що він став до біса популярним: як на телебаченні, так і поза ним.

Популярність додавала йому впевненості в завтрашньому дні, а перехід до роботи над політичними спецзамовленнями надихав можливістю зробити щось значне і потрібне. Якийсь час він був переконаний, що зможе вкладати у меседжі політичних кампаній коди, які поступово приведуть світ до змін, якими він марив, ще будучи підлітком. Однак, зустрівшись із певними ідеологічними обмеженнями клієнтів, він ще певний час перебував у ілюзії, що зможе принаймні якось змінити стан справ усередині країни. І, нарешті, коли почав помічати перші сиві волосини на голові, він зрозумів, що нерозв’язаних власних проблем значно більше, аніж державних, і спробував сфокусуватися виключно на собі. Це сталося буквально кілька місяців тому, у червні.

І от, сидячи у піцерії, потягуючи колу з льодом і доїдаючи піцу, Федір намагався подумки складати собі листа, підводячи деякі підсумки. Що він міг би ще написати у цьому листі?

Я написав би: «Справжній чоловік багато працює». Або: «Ніколи не заводь випадкових знайомств із журналістками».

На світських раутах ти завжди, зрештою, почуваєшся одиноким, тому що довкола — чужі люди і чужі знайомства, в які не хочеться влипати занадто хоча б із міркувань гігієни, — писав би він далі. — А вдома тебе не чекає нічого, крім відчаю, викликаного полицями непотрібних книг і вже практично не актуальними сіді з раритетними записами маловідомих музичних гуртів. Ще недавно вони важили так багато для тебе, а тепер не значать нічого... В оточенні цих зліпків чужих емоцій, думатимеш, що тобі виповнюється тридцять чотири і що в тебе всередині — чорний клей, смола, яка заліпила там усе, що колись дихало і ворушилось. І що ти не маєш ані власних думок, ані власних почуттів, ані, власне, себе.

Кажуть, у тридцять три приходять думки про щось лірично-хворобливе, які підштовхують до бунту. Потім приходять дванадцять апостолів — то можуть бути і друзі, й колеги, а може, і просто хтось випадковий, хто буде підтримувати твої сентиментально-екстремістські погляди. І разом ви будете штовхати цю ідею аж доти, доки перед тобою не замаячить образ Голгофи і хреста на ній. Однак ніхто до тебе за цей останній рік так і не прийшов. І зараз ти сидиш, намагаючись пригнітити в собі неясне відчуття розчарування, навіть певне роздратування, що нічого так і не відбулося. Намагаєшся придавити недобру здогадку, що далі все буде так само і що ця зяюча порожнеча, акурат перед якою знаходиться твій столик у піцерії, — чомусь її бачиш лише ти один — буде розростатися, поки одного дня не поглине тебе цілком.

Тому, можливо, ти нарешті звернеш увагу на мене?

* * *

Ви завжди робите це у якомусь ресторані. Ти вважаєш себе знавцем київської гастрономії і навіть намагаєшся (бодай іноді) писати статті про заклади харчування. Твій сьогоднішній співрозмовник — Лулу Октябрьов, чувак. Здригайтеся, дівчатка. Ти теж візьмеш у нього автограф на пам’ять?

Знаю, знаю — це твоє болюче місце. Гадаєш, що це інтерв’ю має стати для тебе останнім, і на ньому — баста. Більше ніякої журналістики, жодних політичних замовлень. Ти втомився від самого себе. Втомився від самоповторів. Але тебе лякає те, що буде після цього.

Ти все частіше кличеш до себе гостей на зразок Октябрьова — епатажних, неоднозначних, скандальних. Намагаєшся коштом їхніх думок справитися зі своїми запитаннями. Гадаєш, вони зможуть тобі орендувати трохи своєї свободи? Я так не думаю.

* * *

Лавіруючи поміж крісел у ресторані, він рушив у VIP-зал.

— Вітаю. Я Федір, — з ходу представився молодій зірці. Той уже сидів у кріслі, милостиво дозволяючи його помічникам чіпляти собі мікрофон у петлицю.

— Привіт, — озвалася зірка. — Ти запізнюєшся.

Його звали якось цілком по людськи — Петя чи Ваня, проте для сценічного життя він обрав ім’я «Лулу Октябрьов». Він співав мелодійний підлітковий рок, і в українському шоу-бізнесі становив із себе щось на кшталт запізнілого схлипу емо. Пубертатні дівчатка шаленіли за ним, преса вважала його достойним кандидатом на наступне «Євробачення», а в інсайдерських колах подейкували, що Октябрьов збирається записати спільний альбом із Мадонною. Що вирізняло Лулу — це нетиповий для зірок інтелектуалізм його інтерв’ю, що йшли в розріз із тим сценічним образом, який він обрав для себе. У мережі існувала невелика апокрифічна субкультура фанатів Лулу, які вважали, що вся його творчість — це жорстокий стьоб, яким він знущався з обивательської свідомості українського споживача. Нечисленні послідовники Лулу-провокатора вбачали в його текстах алюзії на праці французьких постструктуралістів, а самого Лулу вважали ледь не пророком апокаліпсису, і