Володимир Костянтинович Пузій - Дикі володарі

пані Руслани — ми рушили до нього. Після хвилинного вагання (звір не відставав) я зважився й кілька разів подеренчав велосипедним дзвоником, повідомляючи, у якому тяжкому становищі перебуваю, і викликаючи підмогу. Пудель гавкотом підтвердив все вищезазначене. І знову спробував хапнути мене за холошу. Я вивернувся, втратив рівновагу, незграбно змахнув руками й звалився в куряву — під щасливе собаче співчуття й докірливе деренчання велосипеда. Сумка з листами, природно, виявилася у мене під боком, усередині хруснули коробочки бандеролей, щось надломилося.

«Проклятий пес!»

Загалом же Чорномор мені подобається. Він пес гарний, хоч і дещо навіжений. В цю гру ми з ним грали і раніше, хоча й набагато вдаліше; просто сьогодні день такий.

Поки я підводився й обтрушував одяг, пані Руслана нарешті почула, що на дорозі «щось» відбувається. Бабця вийшла зі свого улюбленого садка, стискаючи в одній руці кошичок з тюльпанами, а в іншій — великі жовтогарячі ножиці. Вона розсіяно роззирнулася, помітила мене й Чорномора, жбурнула кошичок на ослін й, із затиснутими в кулачку ножицями, помчала до нас. Тобто не помчала, звичайно, а швидко й енергійно зашаркала — це було межею бігових можливостей пані Руслани. Я подивився на ножиці й судорожно ковтнув слину, поправляючи сумку. Пудель, радісно гаркнувши, полетів до хазяйки. Я підняв велосипед і пішов за собакою.

— Безсоромний! — бабця зупинилася й вказала кінцями ножиців на звіра. — Як ти смів!

Чорномор загальмував із усього розгону, присідаючи на передні лапи — «кланяючись». Дрібний жовтий пил злетів у повітря, вкриваючи сиве старече волосся, робочий фартух і зморшкуваті руки.

— Перепрошуй-вибачайся! Однаково залишишся без обіду! — і, звертаючись уже до мене: — Здрастуйте! Щось ви сьогодні зовсім довго добиралися! Ми отут заждалися, ми всі! Але з Чорномором ви суворіше, далебі! Не можна так з ним, а то він зовсім розбалувався! Суворіше, кажу!

Пані Руслана трохи глухенька. У цьому лихо оточуючих. Старенькій здається, що, як і вона, ніхто навколо нічого не чує.

— Ага! — підтвердив я, — обов’язково! Намагаюся! Але Чорномор такий гарний собака, що…

— Що?! — вона змахнула ножицями; пес зайшовся в захопленому гавкоті.

— Кажу, постараюся!

— А-а-а!.. — протягла бабця. — Та вже постарайтеся! А то він на цьому тижні!..

Я поставив велосипед на стопор і почав розстібати сумку.

— Що це ви робите?! — підозріло запитала пані Руслана. — Га?!

— Пошта! — крикнув я, длубаючись у м’ятому вмісті сумки. Усе там нещадно перемішалося, тепер мимоволі доведеться довго шукати потрібні конверти й пакети. — Пошта для вас!

— І ви навіть не зайдете до мене покуштувати чаю з пелюстками троянди?! — недовірливо уточнила бабця. — Парубче, подумайте, що скажуть сусіди! Вони скажуть: пані Руслана — злюча черства стара діва! яка не пускає на поріг захеканого подорожанина! після того як його щойно мало не розірвав на шматки собака! пані Руслани!

Так, бабця любить трохи передати куті меду. «Розірвав на шматки»! Подумати тільки!

— Але, пані Руслано, якщо я залишуся у вас, сусіди подумають інше! Вони вирішать, що я навмисне затримався, а тепер ще й чаї розпиваю! Адже інші теж чекають листів! Більше того, дехто стане звинувачувати вас!..

Бабця сплеснула руками, намалювавши ножицями дугу перед моїм носом; Чорномор щасливо заскімлив.

— Господи! Ну звичайно! І як я не подумала?! Правду кажете!..

— Ваші листи, пані Руслано! — я простягнув їй пачку листів. — Розпишіться отут! і тут! І обережніше з ножицями! будь ласка!

Вона розгублено подивилася на них, засунула в кишеню фартуха, слухняно розписалася, забрала конверти й уточнила:

— Може, все-таки зайдете?! На хвилиночку?!

— Наступного тижня — неодмінно! І навіть на годинку! Ви ж знаєте, як я обожнюю ваш чай з пелюстками троянди! Але сьогодні не можу — не маю права!

— Тоді — щасливої дороги!

— А вам — щасливо залишатися!

Я всівся на велосипед і рушив далі! Слід було поспішати до решти!

«Тьфу, гидота яка! Час із цим зав’язувати, із цими вигуками. Ось так набагато краще».

Чорномор ображено гавкав і стрибав навколо бабусі — видно, на лихо пуделя, йому не дозволили провести мене до повороту.

3…Так, деньок видався особливий! Варто було виїхати мені з будинку трохи раніше, коли — наче на зло — влип в автомобільну пробку. У якій і простояв на півгодини довше заданого часу. Тобто практично спізнився на роботу. Якби ж тільки це — тоді б ще нічого. А так…

— Ласкаво просимо, парубче! — прогуло десь біля самої верхівки тополі, що росла праворуч.

— Заждалися ми вас, заждалися! — гримнуло в кроні могутнього дуба, що стояв ліворуч дороги. — Ай, заждалися!

Відповідати не мало сенсу — я й не став. Тільки чемно вклонився і поїхав далі.

До наступного будиночка добиратися десь із чверть години — якщо рахувати від першого гучномовця. А щодо дзеркал не знаю, ніколи всіх не бачив. Ні, молодці все-таки ці брати Лерроки, здорово придумали. Досі не розумію, як їм удалося спорудити подібну штукенцію. Іноді мені здається, що тут не обійшлося без чаклунства, хоча, зрозуміло, ні про яке чаклунство не може бути й мови. Просто старі дуже точно розрахували й установили дзеркала вздовж дороги так, що, сидячи в себе на веранді, вони бачать, як, припізнившись, спішить-квапиться, тисне на педалі листоноша. Механізм дії системи? — сам хотів би дізнатися. І багато вчених, я не сумніваюся, теж побажали б. Але я їм не розповідаю, а ті нечисленні гості, яких пускають у долинку, дзеркал просто не помічають. Брати Лерроки мають власні таємниці й інших посвячувати в них не збираються.

Будиночок старих помітно здалеку: висока тонка жердина із червоно-білим метеорологічним флюгером на кінці росте просто з даху, піднімаючись над заростями дикого винограду і яблунями, що його оточують. Флюгер запекло тріпоче в повітряних потоках і, напевно, мріє про тихе затишне життя внизу. Коли-небудь його зірве з жердини й віднесе геть, флюгер загубиться на гірських схилах й якась птаха підбере його, щоб всунути брудну ганчірочку в фундамент майбутнього гнізда. Флюгеру, либонь, кривдно, але інших варіантів для нього не існує. Так, між іншим, частенько буває й з людьми. Наприклад…

— Хвіртка відкрита, заїжджайте! — повідомив гучномовець над моїм вухом. Можна подумати, тут її колись замикали!

Я залишив велосипед біля парканчику, ввійшов у двір і рушив до веранди. Веранда теж поросла диким виноградом, через це дві масивні тіні можна помітити лише дуже зблизька. Я підійшов, відвів рукою виноградні віти й, пригнувшись, пробрався усередину. Тіні гойднулися в кріслах-качалках, ворухнули руками..

— Ну ви даєте, хлопче, — флегматично заявила ліва тінь. — Невже проспали?

Я зніяковіло кашлянув і відвів очі.

— Та ні, Ронуальдо, він був