Сергій Олексійович - Мілана, Сергій Олексійович

Здається вони, дівчата, всі такі різні та щось було в них спільне. Не пили та не курили. Незаймані. Порядні. Ніколи ще не кохали, а так хотілося вже. Та якось було соромно в цьому зізнатися. А хлопці на них свою увагу постійно звертали. І на побачення часто запрошували. І покататися десь по місту чи та на танці сходити разом. Та дівчата поки, що тримали їх на відстані. Страшно була. Бо багато різних чуток та історій по інституту ходило. Особливо про гуртяк. Якій там Содом та Гоморра. 

- Гуртяк, це справжній будинок розпусти. - Казала Юліана своїм новим подругам. - Не в кому разі ні до кого не ходіть у гості. Бо потім не відмиєтесь. Хоч у вас там і нічого і не буде ні з ким. Та все одно навигадують. Нашим усім тільки дай привід. Вони там вже самі собі навигадують, що на вуха потім не на лізе. Тож тримайтеся подалі від усього цього, моя вам дружня порада.

Дівчата слухали Юліану та й не ходили.  Так до другого семестру і лякалися та сторонилися усіх парубків. На танцях не з ким не танцювали разом. Тільки самі з собою. Довго не сиділи. Дев'ять чи там сім, відразу їдуть до дома. Не знайомилися майже не з ким. Не розмовляли особливо.

Та минув час і вже якось і до хлопців почало тягнути. Природа вона ж все одно своє візьме. Та якось вже ніхто нічого і не пропанував більше.  Всі майже при хлопцях дівчата, а вони, як оті неприкаяні. Мілану це звісно бентежило. Та в неї справ висточало різних. Тому вона так, щоб дуже особливо цім не переймалася. Подруги її здається теж через відсутність кохання та коханих особливо не переживали. Ще прийде мій час, думала Мілана. Та іноді так хотілося того звичайного тепла та ласки. Ніжністі та ще чогось такого про ще вона досі і згадки не мала. Кохати та бути коханою, то мабуть добре. Але я це не бачу поки того, хто буде моїм обранцем. 

Ось так і жили дівчата своїм власним життям. Точніше спостерігали з боку, як вирує чуже, інше, незнайоме їм життя.
Принаймні для Кароліни та Мілани абсолютно все це було нове. 

Вони їздили одна до одної у гості. Вчилися. Ходили на заняття. Добами сиділи у бібліотеках. А хтось, десь, саме у цей час зустрічався із хлопцями. Під ручку ходив або навіть обіймався. Прямо коридорами інституту ходили закохані парочки. І це було нормально, ніхто нікого не соромився. Обурювалася одна Юліана. Мілана з Кароліною дивилися на це начебто все це відбувалося в якійсь паралельній реальності. Вони були окремо, а річка життя текла окремо від них.

По суті, за великим рахунком, характери звичайно в них були різні. Мілана та така бойова, з характером можна навіть сказати, що вона наче воїн. І дуже любила особисту свободу. Характер у неї був бойовий. Не дарма ж собаку вона собі завела – породи боксер. Дівчина. "Герда".

А ось у Кароліни навпаки була кішка, точніша кіт. Великий перський ледачий рудий кіт. Що тільки й робив, що спав або їв. І здається в будинку у Кароліни він був найголовнішим господарем.

Кароліна відповідно була спокійна дівчинка. Тиха. Дуже порядна. Ні в яких авантюрах непомічена. І по суті, головним, хто не давав спокою всій цій трійці, була звичайно Мілана. Їй все було цікаво, все було в нове, все хотілося спробувати. Щоправда, вона поки що не знала як. Все-таки виховання давало взнаки. Її в будинку міцно тримали в їжакових рукавицях. Правда це все було ще в ті часи, коли вона навчалася в школі. Ну і зараз були, якісь свої певні суворості. Все-таки мама в Мілани медпрацівниця, а тітонька — директорка школи. Вони й зараз намагалися розповісти Мілані, як поводитися, як їй жити, і що їй потрібно робити. Не так мама, як тітка майже при кожній зустрічі, як приходили до них у гості, читали моралі. Як треба себе поводити. Як жити далі. Що кому казати. Здається вона вже все за Мілану подумала на роки вперед. А та й сама не знала, як воно далі буде. 

А життя все більше і більше поруч з ними вирувало, сяяла всіма фарбами та веселками. Їхні сокурсніци на парах постійно ділилися між собою, якимись історіями свого особистого життя. А дівчата, Мілана та Кароліна, лише с заздрістю слухали їхні розповіді. У їхньому житті нічого такого не було. І поки що не передбачалася. Якісь легковажні інтрижки їх не цікавили. Серйозних пропозицій поки що не надходило. Мабуть, хлопці бачили й відчували з боку, що з цими дівчатками так просто не буде. І навіщо витрачати на них час і гроші, коли є абсолютно інші, з якими все легко і просто.

Як сказав один однокурсник, Мілані. "- Мені з тобою треба пів року зустрічатися перш ніж ти себе поцілувати даси. То навіщо воно мені таке треба?" Мілана не образилася. Вона і сама все це чудово розуміла. Перш ніж робити, якісь рішучі дії, треба було спочатку остаточно озирнутися і зрозуміти, хто ж їй таки по-справжньому потрібен. Хто він - ії коханий хлопчик. Кому вона б залюбки віддала всю себе.

- Я теж хочу з кимось зустрічатися. - Визнавалася вона своїм подругам. - Ну я б хотіла, щоб це була якась серйозна людина, а не так, що просто погуляли й все. Он у нас з вами прикладів скільки перед носом, як дівчата легко сходяться і розходяться зі своїми хлопцями.

Вона любила танцювати та любила ходити на танці. Але там дівчина довго не перебувала. Все-таки мама поки що тримала вдома сувору дисципліну.

А дівчатам, принаймні Кароліні та Мілані, так хотілося кохання. Щоб їх теж зустрічали та проводжали після інституту. Що б було з ким піти на танці. Посидіти у кафе. Щоб хтось рідний, близький, коханий, проводжав увечері додому, обіймав та цілував біля під'їзду. Але поки що, на жаль, нічого такого навіть на прикметі у них ні в кого не було.

А їм так хотілося кохати та бути коханими...
.