Емелі Норвен - Секрет успішної жінки , Емелі Норвен

Маленьке місто, де кожен знає кожного, де життя йде за чітко визначеним сценарієм: школа, робота, сім'я, рутина. Вона відчувала, що задихається в цих стінах. Їй хотілося більшого, але здавалося, що це лише мрії.

Вона народилася у звичайному маленькому містечку, де життя текло повільно, розмірено, ніби ніколи не змінювалося. Тут всі знали один одного, і кожен день був схожий на попередній. Люди звикли до такого існування, вони не чекали від долі сюрпризів, не прагнули більшого, ніж мали. Але вона ще з дитинства відчувала, що цей світ для неї тісний. Вона бачила, як жінки навколо проживали життя у турботах про сім’ю, втомлені, виснажені, забувши про власні мрії. Чоловіки працювали на заводах або в полях, їхні обличчя ставали кам’яними, мовчазними. Вона не хотіла так. Не хотіла, щоб її доля була написана заздалегідь, щоб кожен день був передбачуваним, щоб вона зникла у сірій буденності,  як багато інших жінок до неї. 

Її батьки були простими людьми. Мати працювала в лікарні, батько — на будівництві. Вони кохали одне одного, але в їхньому житті не було місця для розмов про мрії чи великі прагнення. Вони вірили, що стабільність — це найголовніше. Вона любила їх, але не могла зрозуміти, чому вони ніколи не питають себе: А що як я хочу більшого? Що як я можу змінити своє життя? 

Вона була дитиною, яка завжди дивилася у вікно і мріяла. Коли інші діти бігали дворами і будували халабуди, вона любила сидіти в тиші, дивитися на небо і уявляти інше життя. Вона не знала, яким воно має бути, але відчувала, що воно має бути яскравішим, сильнішим, більш справжнім, ніж те, що її оточувало. Вона була допитливою, вона слухала розмови дорослих і помічала те, на що інші не звертали уваги. Її цікавило, чому люди бояться змін, чому живуть так, наче завтра буде таким самим, як і сьогодні. 

У школі вона не була найпопулярнішою дівчиною, але й не була непомітною. Вона не прагнула бути в центрі уваги, але її завжди слухали, коли вона говорила. Її друзі були різними. Одна подруга мріяла стати відомою співачкою, інший — великим письменником. Вони разом проводили вечори, розмірковуючи про життя, мрії, майбутнє. Але з роками вона почала помічати, що її друзі все більше приймають правила гри, яку їм нав’язувало життя. Вони почали говорити про те, що мрії — це лише мрії, що потрібно бути реалістами. Вона не хотіла цього чути. Вона не вірила, що реальність має бути такою, якою її бачать інші. 

Вона росла, і в її голові народжувались запитання, на які ніхто не міг дати відповідь. Чому деякі люди стають успішними, а інші ні? Чому одні дозволяють собі прагнути більшого, а інші бояться навіть думати про це? Чому жінка має обирати між кар’єрою і сім’єю? Чому суспільство диктує їй, як вона має жити? Чому всі вважають, що жінка повинна бути слабкою, ніжною, зручною?

Щоночі перед сном вона обіцяла собі, що ніколи не стане частиною цього натовпу, що не дозволить життю розчавити свої мрії, що не дозволить чужим страхам стати її власними. Вона не знала, який шлях обере, але знала одне: вона ніколи не буде такою, як усі.

Вона дорослішала, і разом із нею росло відчуття, що світ, у якому вона живе, надто малий для її думок і мрій. Вона бачила, як її однолітки поступово приймали те життя, яке їм нав’язували батьки, вчителі, суспільство. Вони починали говорити про стабільність, про роботу, яка не приносить задоволення, але дає хліб на стіл. Вони переставали мріяти. Вона бачила, як її подруга, що мріяла про сцену, відмовилася від своєї мрії заради “практичної” професії. Як хлопець, що писав вірші, почав казати, що література – це несерйозно, що потрібно мислити реалістично. Вона відчувала, що їх поглинає рутина, що вони перестають вірити у власні можливості. Але вона не могла цього прийняти.

Коли її питали, ким вона хоче стати, вона не могла дати конкретної відповіді. Вона не хотіла просто “стати кимось”. Вона хотіла бути собою, хотіла знайти свій шлях, а не йти стежкою, прокладеною для неї іншими. Вона знала, що цей шлях не буде легким, але це її не лякало. Її лякала думка про те, що вона може змиритися з тим життям, яке їй нав’язують.

Її батьки дивилися на неї з тривогою. Вони хотіли, щоб вона була щасливою, але їхнє розуміння щастя відрізнялося від її власного. Для них щастя – це спокій, стабільність, передбачуваність. Вона ж прагнула руху, змін, викликів. Вона знала, що вони її люблять, але також розуміла, що вони її не розуміють.

У маленькому містечку всі жили так, ніби життя – це набір правил, яких потрібно дотримуватися. Народився, виріс, пішов працювати, створив сім’ю, виховав дітей, постарів. Але вона не хотіла жити за цим сценарієм. Вона хотіла більше. Вона хотіла відчути світ у всіх його барвах, хотіла зробити щось значуще, хотіла залишити слід.

Вона почала більше читати. Вона відкривала для себе книги, які розповідали про сильних людей, які змінювали своє життя, які не боялися ризикувати. Вона жадібно поглинала кожне слово, ніби ці історії були для неї підтвердженням того, що вона не одна. Що є інші люди, які теж не хочуть просто плисти за течією.

Одного разу, коли їй було шістнадцять, вона стояла біля вікна у своїй кімнаті і дивилася на вечірнє місто. Вогні будинків мерехтіли, люди поверталися додому після роботи, все було таким звичним. Але в її серці палав вогонь. Вона знала, що прийде день, коли вона залишить це місто, коли вона вийде за межі звичного і зробить щось більше. І цей день був ближчим, ніж вона могла собі уявити.

Вона знала, що для того, щоб вирватися з цього містечка, їй потрібна була не просто мрія, а план. Вона дивилася на інших і бачила, що більшість людей зупиняється на етапі бажань. Вони хочуть кращого життя, але не роблять нічого, щоб його досягти. Вони говорять про свої мрії, але не діють. Вона не хотіла бути однією з них.

Вона почала вчитися не тому, що цього вимагали вчителі чи батьки, а тому, що розуміла: знання – це сила. Вона не дозволяла собі бути посередньою, навіть коли втомлювалася або коли здавалося, що це не має значення. Вона читала більше, ніж потрібно було за програмою, брала книги з психології, філософії, бізнесу – все, що могло навчити її мислити по-іншому, не так, як усі. Вона вивчала історії успішних людей і помічала, що всі вони мали одну спільну рису: вони не чекали дозволу на те, щоб змінювати своє життя. Вони просто робили це.