Джордж Мартін - Буря Мечів

В авангарді — Гарма Песиголова, пранцювата сука. Гайда підкрався до її табору і ясно бачив її біля вогню. Той дурень Тамберджон хотів її стрілою зняти, але Смолвуду вистачило здорового глузду його зупинити».

«А скільки їх там було,— сплюнув Чет,— сказати можеш?»

«Багато і ще трошки. Двадцять, тридцять тисяч, ми стільки там не сиділи, щоб їх полічити. У Гарми в авангарді було п’ять сотень, і всі на конях».

Вояки біля багаття обмінялися тривожними поглядами. Рідко коли побачиш бодай дюжину дикунів верхи, а п’ятсот...

«Смолвуд послав нас із Баненом по широкому колу в обхід передового загону — глянути на основні сили,— провадив Кедж.— Їм кінця-краю не було! Плинуть повільно, як замерзла ріка,— чотири-п’ять миль на день, але не схоже, щоб вони збиралися вертатись у свої селища. Більш як половина з них — жінки й діти, а попереду вони женуть товар — кіз, овець, навіть турів, що тягнуть сани, навантажені тюками хутра й оббілованими тушами, клітками курей, головками масла, прядками... та чим тільки можна! А мули й гарони нав’ючені так, що в них, гляди, от-от карк вломиться. І жінки теж».

«І рухаються уздовж Молочноводої?» — запитав Ларк Сестринець.

«Я ж казав».

Молочновода біжить попри Кулак Перших Людей — старовинне городище, де отаборилася Нічна варта. Будь-хто з краплею лою в голові зразу б утямив, що час уже згортатися й тікати на Стіну. А Старий Ведмідь натомість укріпив Кулак палями, вовчими ямами і триболами, та тільки проти такої армії все це марно. Якщо братчики тут лишаться, їх просто поглинуть.

А Торен Смолвуд узагалі хотів нападати. Славний Донел Гіл — зброєносець сера Маладора Лока, а позавчора ввечері Смолвуд пішов до Лока в намет. Сер Маладор був згоден зі старим сером Отином Вайзерсом — радив відступити до Стіни, але Смолвуд вирішив переконати його змінити думку. «Цей король-за-Стіною в житті нас не шукатиме так далеко на півночі,— переказував потім Славний Донел його слова.— А те його величезне військо — то незграбна отара, повна зайвих ротів, які гадки не мають, з якого боку до меча взятися. Один удар виб’є з них увесь бойовий дух, і побіжать вони з вереском у свої халупи й заховаються там ще на п’ятдесят років».

Три сотні проти тридцятьох тисяч. Як на Мета, то було повне божевілля, та що гірше, сера Маладора таки вдалося переконати, й удвох вони ще трохи — й переконають Старого Ведмедя. «Якщо чекатимемо, можемо втратити шанс і вже вдруге такого не отримаємо»,— повторював Смолвуд усім, хто тільки його слухав. На це сер Отин Вайзерс відповідав: «Ми — щит, який боронить людську державу. А щит ніхто просто так не викидає». А Торен Смолвуд тут-таки заперечував: «У битві на мечах найкращий захист для вояка — швидкий удар, а не хованки за щитом».

Проте ні Смолвуд, ні Вайзерс тут не керують. Керує лорд Мормонт, а Мормонт чекає на решту розвідачів — на Джармена Баквела й вояків, які подерлися нагору Велетовими Сходами, і на Кворина Піврукого та Джона Сноу, які пішли промацати Скімливий перевал. Але і Баквел, і Піврукий щось надто забарилися. Швидше за все, вони вже й неживі. Чет уявив Джона Сноу — лежить синій і задубілий десь на відкритій усім вітрам гірській вершині з дикунським списом у своїй байстрючій дупі. На цю думку він аж посміхнувся. «Сподіваюся, його клятого вовка теж забили».

— Нема тут ніякого ведмедя,— зненацька вирішив він.— Це просто старий відбиток, і все. Повертаймося до Кулака.

Собаки мало не збили його з ніг — назад вони хотіли ще більше, ніж він. Може, гадали, що їх нагодують. Чет аж розреготався. Він уже три дні їх не годував, щоб стали голодніші та зліші. А ввечері, перш ніж вислизнути в темряву, потому як Славний Донел Гіл з Клишоногим Карлом обріжуть пута, він пустить псів поміж конов’язь. І тоді по всьому Кулаці гарчатимуть собаки, а схарапуджені коні, гасатимуть через вогнища, стрибатимуть на огорожу й ламатимуть намети. Після такого переполоху минуть години, поки хтось помітить, що бракує чотирнадцятьох братів.

Ларк хотів узяти з собою вдвічі більше людей, але чого ще чекати від того дурного Сестринця, від якого рибою тхне? Шепни слово не в те вухо — і змигнути не встигнеш, як голови позбудешся. Ні, чотирнадцятеро — цілком достатньо: і зробити все зроблять, і нікому не розбовкають. Більшість із них Чет завербував сам. У тому числі й Малого Пола: то був найдужчий вояк на Стіні, хай і відсталий, як дохлий слимак. Він одного разу так стиснув у обіймах дикуна, що зламав тому хребет. Ще до них долучився Чингал, який отримав прізвисько за свою улюблену зброю, і маленький сивий чолов’яга, якого брати називали Тихоногом; замолоду він зґвалтував з сотню жінок і завжди нахвалявся, що ніхто з них його не чув і не помічав, аж поки він не опинявся аж у лоні.

План теж був Четів. Він-бо розумний — він добрі чотири роки був стюардом старого мейстра Еймона, поки байстрюк Джон Сноу не викинув його з цієї роботи, щоб віддати її отому тлустому поросяті — своєму другові. Сьогодні ввечері, вбиваючи Сема Тарлі, Чет прошепоче «Передавай вітання лорду Сноу» просто йому на вухо, а тоді різоне йому горлянку, і з неї хляпне кров, заливаючи оті його жирні складки. Чет знає всіх круків, тож з ними проблем не буде, так само як і з Тарлі. Один дотик ножа — і цей боягуз штанці обмочить і благатиме дарувати йому життя. Нехай благає, це йому не допоможе. Розітнувши йому горлянку, Чет відчинить клітки й порозганяє птахів, щоб до Стіни не долетіло жодної звістки. Тихоніг з Малим Полом заріжуть Старого Ведмедя, а Ларк зі своїми двоюрідними братами змусить замовкнути Банена і старого Дайвена, щоб ті не пішли по їхньому сліду. Вже два тижні хлопці запасаються харчами, а Славний Донел і Клишоногий Карл осідлають коней. По смерті Мормонта командування перебере сер Отин Вайзерс, старий і кінчений, немічний. Ще до заходу сонця він помчить на Стіну — він не марнуватиме людей, висилаючи погоню.

Зайшли між дерев, і собаки потягли вперед. Чет бачив, як серед зелені вистромлюється Кулак. День був такий похмурий, що Старий Ведмідь звелів запалити смолоскипи — велике коло горіло по всьому городищу, увінчуючи верхівку стрімкого кам’янистого пагорба. Утрьох перебрели струмок. Вода була крижана, а на поверхні плавали острівці льоду.

— Я вирушу на