ЛІдія Тугай - Вовчиця , ЛІдія Тугай

-Я звичайна. Зовсім звичайна.- відповіла я відчуваючи як зрадливий жар розливався по щоках.

-Звичайна?- її голос наповнився сміхом- звичайні люди не бачать мої двері. Вони не проходять через мій поріг. А ти змогла! Ти думаєш це випадковість?

Її слова звучали надто старанно щоб бути брехнею.

Лілія відклала чашку і поволі почала обходити мене. Її Хрустальово - блакитні очі наче зазирали мені під шкіру.

-Ти... схожа на одну дівчину що я зустріла багато років тому. Та тоді вона...- Лілія раптом замовкла, потемнішала - Втім не важливо.

-Схожа? На кого? Що ви хочете сказати?- мої слова прозвучали трохи гучніше ніж я хотіла, та всередині все тремтіло від напруги.

Лілія зупинилась та наблизилася до мого обличчя. Я відчула аромат трав, наче свіжозібраних в полі.

-Поки ти сама не знаєш хто ти! Та як зрозумієш все змінюється. І тобі прийдеться зробити вибір від якого буде залежати не лише твоє майбутнє.- вона посміхнулася та в її посмішці була загадка яку я не могла розгадати.

-Ви весь час говорите загадками Ліліє. Що ви маєте на увазі!- я встала відчуваючи як всередині росте напруга.

Вона поклала мені руку на плече. Її дотик був неймовірно легким, та в той самий час начебто тягло за собою тягар сторіччя.

-Все прийде у свій час. Та тобі варто підготуватися. Тому що як прийде Павло... 

В цей момент за віком почувся звук під'їхавши машини. Ліля різко повернулась.

-Ось і він.

Лілія різко підняла руку, і я відчула, наче повітря навколо нас загустіло. Крізь скло вікна я помітила чорний позашляховик, повільно підїзжаючий до будинку.  Ліля заплющила очі, її губи шепотіли ледве чутні слова. Кімната почала наповнюватись дивним ароматом - сумішшю гірких трав та чогось залізного.

-Сядь - тихо та наполегливо сказала Ліля, не відкриваючи очей.

Я послухалась, хоч все в мені кричало що потрібно бігти. Її голос був наче сталь та бархат, неможливо було не підкоритись. Вона стиснула долоні та в її руці замерехтів клубок світла - він тремтів наче живий.

-Ти бачиш? - вона підняла клубок переді мною. -Це нитки твоєї долі. Вони заплутані, та ти не розумієш якою силою ти можеш стати як їх розплутати! - в очах Лілії мерехтіли язики льодяного полум'я. 

Я дивилась на клубок, зачарована його світлом. Мерехтіння світла набувало то райдужних кольорів, то затухав, то ставав чорним. 

-І що це означає? - мій голос тремтів.

- Це означає що твоя доля пов'язана зі стародавніми законами. З тими хто ходить по цьому світу під місячним світлом. Ти не звичайна людина Машо. І ти скоро про це дізнаєшся.

На дворі машина зупинилась і я почула як хлопнула дверці. За дверима дому почувся стукіт. Ліля посміхнулась і прошепотіла 

- Пам'ятай: сила якою ти володієш належить лише тобі.

Лілія відчинила двері плавними рухами ніби знаючи хто стоїть за порогом. На її обличчі з'явилась ледве помітна посмішка, та очі дивились холодно, наче крізь Павла.

Він ввійшов. Його широкі плечі заповнили собою все місце маленької кухні. В руках він тримав букет червоних троянд, та в його рухах відчувалась напруга, наче в хижака, готового до стрибка.

-Лілія, вдячний за гостинність. - сказав він коротко кивнувши відьмі. Потім повернувся до мене. Його погляд був важким, про жигаючи. - Маша.

Його голос здався мені важчим за все, що я чула раніше. Я стиснула руки в кулаки, намагаючись опанувати себе.

— Що тобі потрібно, Павле? — холодно спитала я, намагаючись тримати рівновагу.

Він зайшов до кімнати, наче господар, і поставив троянди на стіл. Лілія спостерігала за всім із незворушною цікавістю.

— Маша, я прийшов, щоб просити вибачення, — почав він, підходячи ближче. — Я був ідіотом.

Його слова змусили мене відчути змішані емоції. Вибачення? Після того, як його людина наставила на мене пістолет?

— І це все? — запитала я, відводячи погляд.

— Ні, не все, — його голос звучав глибоко, з нотками наполегливості. Він нахилився до мене, і я мимоволі відчула тепло його присутності. — Я зробив помилку. Але ти потрібна мені.

— Потрібна? Чому? Щоб стати ще однією пішакинею у твоїх іграх? — випалила я, відчуваючи, як всередині закипає злість.

Його рука торкнулася мого плеча, але я одразу ж відсторонилася.

— Послухай мене, — сказав він, його тон ставав суворішим. — Я знаю, що ти думаєш. Але ти не розумієш, у що ти втягнута.

 Він сів проти.  Глибокі блакитні очі дивилися на мене.  А потім він раптом поцілував мене.  М'які, теплі губи... Він цілував мене і дивився у вічі.  Вперше я відчула тепло та спокій.  Такий і в той самий час не такий спокій.  Спочатку він торкався тільки губами моїх губ, але потім провів язиком, розкриваючи мені рота.  Його язик проник до мене в рот і почався танець пристрасті.  Він цілував мене здавалося вічність.  Він цілував мене здавалося мить.  Потім різко відсторонився і встав. Мої щоки палали не менш яскраво.  Мені знадобилося кілька секунд, щоб упорядкувати думки та почуття.

 -Я так і думав.  Твої губи просто неймовірні.  Ти знаєш? - Він наблизився до мого обличчя.  Мені здалося, що він знову хоче мене поцілувати.  А може, цього просто хотіла я.  - Скажи, чого ти хочеш?  - прошепотів він.  А потім вп'явся в мої губи.  Цього разу поцілунок був жадібним, вимогливим, владним... Здавалося, він бере своє.  І мені захотілося продовження.  Ця думка прийшла звідкись із середини.  І вона мене налякала.  Я відштовхнула його і загарчала.  Ні з ким іншим я так не поводилася.  А мій рик здавалося тільки збудив його?  Чорт!  Що відбувається?

 -Так дитинко!  Продовжуй!

Вона підвелася з грацією пантери, і Павло мимоволі затримав подих. Її очі... Вона навіть не здогадувалась, але вони почали світитися. Це було знаком. Вона – вовчиця. Його пара.

Він стискав кулаки, щоб утримати себе від того, щоб підійти ближче. Скільки сил йому довелося витратити, щоб тримати її на відстані всі ці роки! Вона навіть не уявляла, що її батько, альфа Північних Підмісячного, був не просто сильним ватажком, а легендою серед вовків. Її мати, проста людська жінка, не змогла пережити пологи. Маша залишилася без материнської опіки, і її батько душі в ній не чув.