Бернард Шоу - Вибрані твори. Том III

язик, не дуже вихована, проте чуйна й віддана людина. Вона діловито вистукує на машинці, поки Морелл розпечатує останнього листа з вранішньої кореспонденції. Він пробігає листа очима і кумедно зойкає з відчаю.

Прозерпіна. Ще одна лекція?

Морелл. Так. Гокстонська спілка борців за свободу запрошує мене виступити у них у неділю вранці. (Він зробив особливий наголос на слові «неділю», як на чомусь недоладному). А що вони за одні?

Прозерпіна. Здається, комуністи-анархісти.

Морелл. Ці анархісти, певно, не знають, що священик не може виступати на мітингу в неділю! Перекажіть їм, нехай приходять до церкви, як хочуть послухати мене: це буде корисним для них. Перекажіть, що я можу прийти до них у понеділок або у четвер. Календар у вас?

Прозерпіна (бере календар). Так.

Морелл. У мене є якась лекція наступного понеділка?

Прозерпіна (заглядає у календар). Клуб радикалів у Гемлет-Тауер.

Морелл. Ну, а у четвер?

Прозерпіна. Англійська Ліга з благоустрою земель.

Морелл. А далі?

Прозерпіна. Гільдія святого Матфея — у понеділок. Незалежна робітнича партія. Гринвіцька філія, — у четвер. У понеділок — соціал-демократична федерація, філія у Майл Енді. Четвер — перший урок з конфірмації. (Нетерпляче). О, я ліпше відповім їм, що ви не можете. Ця купка зарозумілих і малограмотних вуличних крамарів не має ані шеляга за душею.

Морелл (насмішкувато). Так, але бачте, вони — мої близькі родичі.

Прозерпіна (зачудовано втупившись у нього). Ваші родичі?

Морелл. Так, у нас спільний батько — на небесах.

Прозерпіна (з полегкістю). А, тільки й того!

Морелл (з прикрістю, що утішає людину, яка уміє так добре висловити її голосом). О, то ви не вірите. Отак і всі — тільки кажуть, а не вірить ніхто, геть ніхто. (Знову хутко переходить до справи). Так, так! Ну, то як, міс Прозерпіно? Невже ви не можете знайти вільний день для крамарів? Що як двадцять п’ятого? Позавчора цей день був вільний.

Прозерпіна (гортаючи календар) Зайнятий — Фабіанське товариство.

Морелл. Скільки ж клопоту з цим Фабіанським товариством! А двадцять восьмого теж нічого не вийде?

Прозерпіна. Обід у Сіті. Вас запрошено на обід до Клубу сталеливарної компанії.

Морелл. Ну, годі з цим: натомість я піду до Гокстонської спілки борців за свободу. (Прозерпіна мовчки занотовує, і в кожній рисі її обличчя проступає ледь помітне презирство до гокстонських анархістів. Морелл розпечатує конверт з пересланим поштою примірником «Церковного реформатора» і пробігає очима передову статтю містера Стюарта Гедлема й новини гільдії святого Матфея. Це його заняття оживляється приходом помічника Морелла, превелебного Олександра Мілла, молодого джентльмена, якого Морелл віднайшов у найближчому університетському поселенні, куди цей молодик прийшов з Оксфорда, аби поділитися своїми університетськими знаннями з лондонським Іст-Ендом. Це самовдоволено-добродушний, схильний захоплюватися юнак, позбавлений будь-яких неприємних рис, за винятком хіба що його звички говорити майже не розтуляючи рота, що буцімто сприяє більш вишуканій вимові голосних, чого навчали в університеті, і саме цим поки що обмежуються усі його спроби прищепити оксфордську витонченість (на його погляд) на противагу гекнійській вульґарності. Морелл, якого він підкорив своєю по-справжньому собачою відданістю, відриває погляд від «Церковного реформатора» і, поблажливо дивлячись на нього, зауважує): Ну, Лексі? Як завжди, спізнюєтесь?

Лексі. Боюся, що так. Як би мені хотілося навчитися уставати раніше.

Морелл. (у захваті від енергії, що переповнює його). Хе-хе! (З лукавством). Не спіть, Лексі, й моліться, не спіть і моліться!

Лексі. Я знаю. (Намагається бути дотепним). Але ж як я можу не спати й молитись, коли я сплю? Чи не так, міс Проссі? (Прямує до палаючого каміна).

Прозерпіна (різко). Міс Гарнетт, будьте так ласкаві!

Лексі. Прошу пробачення! Міс Гарнетт.

Прозерпіна. Сьогодні вам доведеться добряче попрацювати.

Лексі (стоїть біля каміна). Чому?

Прозерпіна. Не має значення чому. Для вас буде корисно заробити свій обід, перш ніж з’їсти його, так, як це роблю я. Годі байдикувати! Вам слід було узятися до справ ще півгодини тому.

Лексі (вражений). Вона говорить це серйозно, Морелле?

Морелл (у піднесеному настрої, в очах бісики). Так. Сьогодні байдикуватиму я.

Лексі. Ви! Та ви ж не знаєте як!

Морелл (підводиться). Хе-хе! Та невже? Сьогодні я увесь ранок присвячу собі. Скоро приїде моя дружина; вона буде тут об одинадцятій сорок п’ять.

Лексі (здивовано). Уже повертається?! З дітьми? А я гадав, вони пробудуть там до кінця місяця.

Морелл. Так воно й буде: вона приїжджає тільки на два дні — узяти теплі речі для Джиммі й подивитись, як ми живемо тут без неї.

Лексі (стурбовано). Але ж, дорогий мій Морелле, якщо Джиммі й Флаффі насправді хворіли скарлатиною, то чи буде розумно...

Морелл. Скарлатина? Пусте! Звичайнісінька червона висипка. Я сам приніс її сюди зі школи з Пікрофтстріт. Хлопчику мій, священик — це те ж саме що лікар: він не повинен боятися інфекцій, як солдат не боїться куль. (Рішуче поплескує Лексі по плечу). Підчепіть краснуху, Лексі, якщо тільки зумієте, і моя дружина ходитиме коло вас, — ото вам буде щастя, еге ж?!

Лексі (ніяково усміхаючись). Вас дуже важко зрозуміти, особливо що стосується місіс Морелл.

Морелл (з ніжністю). О, дитино моя, одружуйтеся, одружуйтеся на хорошій жінці, отоді ви усе зрозумієте. Це передчуття тої найвищої насолоди, що чекає на нас у Царстві Небесному, яке ми намагаємося створити на землі. Це вилікує вас від ледарювання. Чесна людина розуміє, що вона мусить платити небесам за кожну годину щастя великою мірою важкої, безкорисливої праці задля того, аби зробити щасливими ближніх. Ми не маємо права користуватися щастям, якщо не ділимося ним, ми не маємо права користуватися багатством, якщо не заробили його. Знайдіть собі таку дружину, як моя Кандіда, і ви завжди будете у боргу! (Він ласкаво поплескує Лексі по плечу і прямує до дверей).

Лексі. О, зачекайте хвильку, я забув. (Морелл зупиняється і, уже тримаючись за ручку дверей, обертається). До вас збирається зайти ваш тесть.

Морелл, здивований і неприємно вражений, зачиняє двері.

Морелл. Містер Берджесс?

Лексі. Так. Я зустрів його у парку, він щось жваво з кимось обговорював. Він просив мене переказати вам, що зайде.

Морелл (трохи недовірливо). Але ж він не приходив до нас аж три роки. Ви не помилилися, Лексі? Ви, часом, не жартуєте, га?

Лексі (серйозно). Ні, сер, не жартую.

Морелл (задумливо). Хм! Пора йому побачити Кандіду, поки вона ще не встигла змінитися так, що він не упізнає її. (Виходить з виглядом людини, що підкоряється неминучому).

Лексі супроводжує його поглядом, сповненим захоплення й обожнення. Міс Гарнетт, яка не може струсонути