Айлін Вей - Ліхтарики для ЇЇ Величності, Айлін Вей

Він назвав бунтаркою свою принцесу.

Пісні:

Beautiful Mess - Inspired by China • Kristian Kostov

Firework • Katy Perry

 

 *Дае - дядько.                                                                  * Цзюнь - король, імператор.                                      * Шимей - звертання до молодшої дівчини.          * Шаое - молодий пан, містер.

 

 15:00 - ось тепер починається мій час. Батьки цілісінькі чотири години будуть зайняті своїми справами, а я вільна як птах. Тільки звук годинника наповнив кімнату, я підійшла да вікна і перекинула ноги на інший бік. Тримаючись за підвіконня, я почала спускатися, по добре знайомому маршруту. Вже навіть не пам'ятаю в скількох років почала тікати із замку. Проте спуск ніколи не був легким, адже я жила на 3 поверсі. Доволі символічно, що батьки організували для мене кімнату саме тут, оскільки в нашій китайській міфології число "3" мало особливий символізм.

 Давні легенди говорять, що це число життя, процвітання, зростання та відродження. Таку символіку воно отримало через місячну жабу Чань  Чу - це міфічна істота, яка була відома своєю жадібністю та мстивістю. Раніше вона несла лише злість, її ніхто не спиняв, тож вона зовсім втратила контроль і почала нападати на божеств нижчих класів. Верховний правитель, небесне божество помітив страждання своїх підданих, тож наслав на створіння прокляття. Він відібрав одну ногу жаби, тримаючи в ув'язненні, розповів про правила світу. Тепер жаба, спокутуючи свої гріхи, оберігає людей, приносить їм щастя та багатство. Тому батьки й зробили такий вибір. Але ніхто не знає було це насправді чи, можливо, всього лиш дитяча казочка, вигадана для заспокоєння народу.

 Коли я підросла, могла вільно змінити кімнату, але не стала. А все тому, що поруч була кімната старшого брата. Він частенько заходив до мене і ми проводили години, граючи в ігри або читаючи книги по ролях. Анкай був моїм провідником у світ зброї, магії та чарівних істот. Батьки завжди тримали мене під замком, а він навчив життя поза стінами моєї кімнати. У 6 років я вперше взяла до рук лук, а вже у 10 цілила в мішень кожною зі стріл. У 16 я перестала промахуватись, а тапер можливо могла б порівнятися з братом, але...                                      

 Я змусила себе обірвати цю думку, думати про нього було надто боляче. Адже я не знала чи зможу колись знову побачити його, поспілкуватись як раніше. Ні... Так як раніше ніколи не буде - так завжди казав старший. Хоча б просто поговорити, дізнатись як він змінився за ці роки мені було б достатньо. Йому ж певно вже не цікаво як змінилась я. Хотіла б обійняти лише на секунду, просто поглянути на його таке рідне обличчя. Чи люблю я його? Так. Чи він любить мене - я не знаю. Не тепер. Все надто сильно змінилось, а найбільше він - і  це лякало. 

 Струснула головою. Зараз не час сумувати, це можливо єдині мої 4 години свободи цього тижня і я збираюсь отримати від них усе. Як тільки мої ноги торкнулися ідеально скошеної трави, я згадала, що в нас зима. Хоча це важко було так назвати, сніг випадає надто рідко. Я накинула чорний каптур, щоб хоч трішки прикрити своє фіолетове волосся. Кожен з місцевих жителів міг би легко впізнати мене через це. З вартовими в мене домовленість, тож вони легко випустили мене за межі замку. А все завдяки моєму Дае, що працював головним міністром оборони. Батько ніколи не розумів його, адже дядько відрікся престолу на користь роботи в обороні. Я ж це легко сприймала: сидіти в стінах замку - не те чого я бажаю в своєму житті. Так і Дае, будучи міністром він відвідав різні регіони, познайомився з різними людьми. Він так жив.

 Швидким кроком я направилась у бамбуковий ліс. Словами неможливо передати, яка тут атмосфера. Підвищена вологість, яскраво зелені рослини так, що коли промінці потрапляли на росу листя наче сяяло. І повітря, як же вільно тут дихається. Вдих і свіжість наповнює мої легені. Я підіймаю очі до неба, світло ледь пробивається крізь щільні зарослі камфорових дерев. Повільним кроком я прямую до озера, яке дивним чином знаходиться в лісовій гущі. Ґрунт пливе під ногами, але я звикла. Високі чоботи чудово підходять для таких походів. Прислухаюся і чую переспіви птахів, щось їх непокоїть. Рука мимовльно тянеться колчана зі стрілами, що я завжди ношу з собою. 

 Намагаюсь зберегти спокій, але тривога повільно протягує свої липкі щупальця і щільно переплітає їх з моїм серцем. Поглядом я шукаю того, хто спричинив переполох пташечок. Я натягую каптур так, щоб помітними лишилися лише мої вуста. Біля мого улюбленого Червоного клену помічаю людину, в голові вже складаючи план. Незнайомець навпочіпки збирає опале вогняне листя. Безшумно знімаю лук і натягую тятиву, повільно підступаючи.

- Хто Ви? - незнайомець очевидно не очікував зустріти тут хоч когось. Зібрані листочки червоним дощем падають з його руки. Він напружено підводитья і піднімає руки догори. Я не бачу його обличчя, адже воно приховане маскою чорного лиса. Кінчики вух відблискують золотом, а посеред лоба знак вогню.

- Я не бажаю зла.

- Зніміть маску.

- Опусти зброю і зніми свій плащ.

- Ви не у вигідному становищі, щоб сперечатися, - помічаю як він знімає рукавичку і вогник спалахує на його долоні. Маг. Не потрібно бути ясновидцем, щоб зрозуміти.

- Тепер ти так не вважаєш, правда?

- Добре я зніму, але якщо Ви теж.

 Тут незнайомець сперечатися не став. Маг надягає рукавичку і лише потім знімає маску. Переді мною стоїть хлопець, на вигляд років 25, але чи можу я сказати напевно? Маги тепер живуть тисячі років, якщо не вічно. В погляд відразу впадає мідного кольору волося, яке безумовно поєднується з червоним кленом позаду нього. Темні, наче підфарбовані, брови привертають увагу. Але я зосередилася на погляді його очей. Холодні сірі, поглинають загальне тепло його образу. Від них стає лячно. Спиною проноситься табун сиріт. Чи є в цього хлопця душа? Можливо, вона вже давно належить якомусь з демонів.

- Твоя черга.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍