Ендрю Вебстер - Спалах, Ендрю Вебстер

– Чоловіче, вибачайте! – раптом пролунав голос, і перед Святославом з’явився вусатий охоронець. – Ви забули придбати квиток.
– Звісно, перепрошую, це моя помилка, – збентежено відповів Святослав і, ніби під гіпнозом, попрямував до каси, де за склом сиділа бабця-продавчиня.

На будці великими літерами писалося: «Квитки». Ціна за вхід до музею НАН України тепер становила 35 гривень. Святослав витягнув із гаманця двадцятку, десятку та улюблену п’ятірку, яка завжди приваблювала його синім кольором — одним із небагатьох, які він міг чітко розрізняти. Іноді навіть спеціально просячи на здачу тільки п’ятірки.

Прийнявши гроші бабця видала квиток. Поглянувши на годинник, Святослав ніби прокинувся від сну. Було шість хвилин на дев’яту. Він похолов від думки, що запізнився на найважливішу зустріч свого життя.

«Як таке могло статися?» – думав він. Якщо чоловік, схожий на живого Мерця, не дочекався його, Святослав ніколи не пробачить собі цього.

– Не забувайте, у вашому розпорядженні лише пів години, – гукнув охоронець йому навздогін. – Потім музей зачиняється.

Не гаючи ані секунди, Святослав перетнув залу, де зі стіни звисала величезна волохата голова мамонта, буквально за два кроки, і поспіхом спустився до цокольного поверху. На великому плакаті висів напис: «Археологія». Саме тут його чекали о двадцятій годині. Але зараз...

Приміщення простягалося в довжину, заповнене кошиками, глеками, бутлями, палицями та іншими артефактами, знайденими на території України. Усе це мало неабияку історичну цінність, але для Святослава не мало жодного значення. Він шукав конкретну людину, проте, окрім співробітниці в окулярах, у кімнаті більше нікого не було.

«Невже спізнився?» – подумав він, відчуваючи наростаючу тривогу.

Святослав пройшов усе ліве крило, заглядаючи в кожен куток, хоч і розумів, що ховатися на зустрічі безглуздо. Проте в голові зринули сцени з кінофільмів, де хтось призначає зустріч, а потім спостерігає з укриття, хто прийде.

«Можливо, і зі мною вчинили так само?» – міркував Святослав, відчуваючи, як нерви натягуються, мов струни.

– Перепрошую, ви на зустріч? – раптом озвалася жінка в окулярах, коли Святослав вдруге пройшов повз неї.

Він не одразу зрозумів її слова, настільки був схвильований, тому відповів із затримкою:
– Тобто, ні, так, це я... – спантеличено пробурмотів Святослав. – А ви та, хто дзвонив мені?
– Не зовсім, – спокійно відповіла жінка. – Я лише та, хто має передати вам ось це.

Вона дістала ключ із кишені своєї блузи та простягнула його Святославові.
– Ой, мало не забула! Відповісте на запитання?
– Яке саме? – здивовано запитав він, приймаючи ключ.
– Автомобіль переслідувач червоного кольору? Знаю, звучить безглуздо, але...
– Седан «Daewoo Laganza», – відповів Святослав, навіть не замислюючись.
– Вірно. Ключ у вас.
– І що мені з ним робити?
– Той, хто передав його вам через мене, просив, щоб ви піднялися на третій поверх, до лівого крила. Там є двері, які цей ключ відчиняє.
– І все?
– Ні. Ви маєте залишитися там до закриття музею. Після цього він до вас приєднається. Але зробіть усе так, щоб вас ніхто не помітив.
– Ви тут працюєте? – насторожено запитав Святослав.
– Ні, я вдягла цей одяг, щоб не привертати уваги. Хоча, здається, вийшло навпаки.

– То ви знаєте того чоловіка, який все це організував?
– Кажу ж, ні. Я вперше його бачила. Просто... – вона трохи завагалася й поправила окуляри. – Він заплатив мені, а я людина відповідальна.
– А який він із себе?
– Знаєте, я не звернула уваги. Даруйте, мені пора. Музей скоро зачиняється, – вона розвернулася й швидко пішла.

Святослав не встиг поставити більше запитань. Жінка виявилася не лише рішучою, а й спритною. Зібравшись із думками, він поспішив до сходів, як завжди, не звертаючи уваги на все навколо.

На третьому поверсі висів напис: «Зоологічна зала». Під ним додавалося: «Ліве крило тимчасово зачинене. Деякі експонати цього крила можна побачити на першому поверсі в головній залі».

Святослава зовсім не цікавили експонати, але відвідувачі, що неквапливо оглядали опудала тварин, дуже. Їхня присутність заважала йому непомітно пробратися до лівого крила, що було перегороджене від стелі до підлоги щільною непрозорою плівкою.

Нарешті одна людина пішла до сходів, інша зникла за рогом. У залі лишився лише чоловік із маленькою донькою. Вони настільки захоплено розглядали пінгвінів, що Святослав вирішив скористатися можливістю проскочити за плівку, не привертаючи уваги. Але вчасно зупинився: над головою світилися камери спостереження.

За вікном уже зовсім стемніло, годинник показував 20:20. Святослав подумав, що добре, що не всі музеї в країні досягли європейського рівня оснащення. Якщо у французьких музеях освітлення вимикається дистанційно з охоронної кімнати, то тут, швидше за все, це робить касирка, обходячи зали перед закриттям.

Він обережно притулився спиною до стіни, удаючи, ніби відпочиває, і намацав потилицею вимикач. Не гаючи часу, Святослав натиснув на нього головою. Зал одразу занурився в темряву. Дівчинка скрикнула, і це було єдине, за що йому стало по-справжньому прикро – він не хотів її лякати, але виправити це вже не міг. На осліп Святослав зайшов за плівку.

У густій темряві він зупинився, намагаючись не видавати ні звуку. Будь-якої миті на поверсі могла з’явитися охорона: можливо, той самий вусань з прохідної.

З-за плівки долинув заспокійливий голос батька:
– Не хвилюйся, доню, я тут поруч. Просто світло згасло. Он бачиш, у коридорі горить лампа? Пішли туди.

Щойно кроки батька з дитиною затихли, Святослав витягнув «Meizu», розблокував його й почав використовувати екран для освітлення. Ліхтарик вмикати не став – надто помітно.Зосередившись на шляху до дверей, що ледве вимальовувалися попереду, він обережно просувався між столами з кістками, опудалами мавп і птахів, та банками з фарбою і водою.