НМ - Нічні тварі , НМ

Єгор, як завжди, був із камерою, фіксуючи кожен момент. Його підписники чекали на нові випуски, і він прагнув зняти щось справді унікальне. Саме тому, коли місцеві жителі згадали про старі легенди про зникнення людей у цих місцях, він тільки посміявся і сказав, що це чудовий матеріал для відео.

Джон і Ната записували ідеї для книги, час від часу обговорюючи майбутні сцени. Вони з головою поринули у творчість, захоплені атмосферою місцевості, її містичністю та дикістю.

Дівчата, які навчалися в університеті, мріяли лише про одне – розслабитися і відпочити. Вони багато працювали і нарешті могли дозволити собі кілька днів без думок про навчання.

Але гори мали свої плани на цих гостей.

Як тільки сонце сховалося за горизонтом, усе навколо стало іншим. Тиша була надто глибокою, вітер більше не приносив звичних звуків природи. Здавалося, що темрява тут живе власним життям.

Першими це відчули Ліка та Віка. Вони помітили, як у глибині лісу щось рухається. Силуети були нечіткими, але сам факт їхньої присутності викликав незрозумілий страх.

– Ви це бачите? – прошепотіла Віка.

Але відповіді не було.

У наступну мить ліс ожив. Із темряви почали виходити істоти – високі, худі, з викривленими тілами. Їхні суглоби видавали хрусткі звуки при кожному русі, а очі світилися у темряві, мов тліючі вуглинки.

Вони спостерігали. Вони чекали.

А потім почалася різанина.

Друзі кричали, бігли, ховалися, але не всі змогли врятуватися. Тварі були швидкими, їхні рухи були неприродними, наче вони ламали себе зсередини, щоб пристосуватися до нової форми.

Гори зустріли компанію друзів спокоєм та красою. Повітря було кришталево чистим, дерева шуміли своїми густими кронами, а сонце заливало все м’яким світлом. Вони приїхали сюди, щоб відпочити, відволіктися від міського життя, навчання, роботи. Це мало бути щось незабутнє.

Єгор уже уявляв, як його камера зафіксує найкращі моменти подорожі – захопливі краєвиди, атмосферні вечори біля вогнища, випадкові кумедні ситуації. Він знав, що його підписники оцінять це.

Джон і Ната не відставали – їхня книга набувала нових деталей. Гори здавалися їм ідеальним місцем для натхнення, і вони сподівалися, що ця подорож додасть історії особливого настрою.

Ліка, Віка та інші дівчата просто раділи можливості втекти від навчання. Університет виснажував їх, і ці кілька днів свободи здавалися порятунком.

Але гори мали свої плани.

Перший тривожний знак з’явився ввечері. Дерева навколо здавалися ближчими, ніж удень. Тіні ставали довшими, а звуки – приглушеними. Здавалося, що ліс затамував подих.

– Ви чуєте це? – пошепки запитала Віка.

Було тихо. Занадто тихо.

А потім…

Із темряви виповзли вони.

Створіння, що не належали цьому світові. Їхні тіла ламалися при кожному русі, а суглоби видавали жахливий хруст. Очі – порожні, безжальні.

І вони полювали.

Друзі кинулися тікати. Паніка, крики, біг між деревами. Хтось упав, хтось намагався боротися. Але в цій темряві не було шансів.

І раптом щось змінилося.

Монстри зупинилися. Вони відчули це.

Ната, Ліка, Джон і Єгор – вони були іншими. Їх не можна було торкнутися. Їх не можна було вбити.

Чому?

Що було в них такого?

І головне – якщо смерть їм не загрожує, то що чекає на них у цьому жахітті?

Тими першими хвилинами після атаки залишилася лише одна думка: вони не були готові. Ніхто не був готовий до того, що цей відпочинок стане кошмаром. Ліс, який здавався таким мирним і гармонійним, перетворився на пастку. Всі навколо змінилося: навколишній світ, люди, а найголовніше — самі створіння, які полювали на них.

Єгор, який звик контролювати ситуацію, втратив упевненість. Він побіг, не розуміючи, куди саме, але відчуваючи лише одне — потрібно рухатися, потрібно тікати від цього. Його камера залишилася лежати на землі, але не було часу подумати про це.

Джон і Ната теж були в шоці. Вони розуміли, що жити тут тепер, ймовірно, стало неможливо. Кожен звук, кожен крок міг означати ще один напад. Але вони не могли просто здатися. Замість того, щоб впасти в паніку, вони намагалися зберегти холодний розум і знайти шлях до порятунку.

Дівчата вели себе по-різному: Ліка намагалась заспокоїти всіх, але її голос також звучав сповнений тривоги. Віка, не звикла до такої безвиході, спробувала закритися від усього, відчуваючи біль і розгубленість. Вони були готові зробити все, щоб вижити, але що, як це не допоможе? Що, якщо тут, серед цих жахливих істот, їм не вдасться вибратися?

Але серед усіх цих подій була одна деталь, яку вони не могли проігнорувати.

Ната, Ліка, Джон і Єгор залишалися живими, як би не намагалися ці створіння їх знищити. Тварі не наближалися до них. Це була справжня загадка. Здається, що деяка сила охороняла їх від неминучої загибелі. Чому вони не стали жертвами?

Що насправді відбувається в цьому проклятому місці? Чому ці монстри не можуть їх доторкнутися? І що вони шукають в інших, хто не має цієї таємничої захисту?

Ніхто з них не знав відповіді. І поки вони бігли, намагаючись знайти хоч якесь укриття, їм ставало зрозуміло, що це місце не дасть їм просто так піти. Тепер вони були частиною чогось набагато більшого і темного, ніж вони могли собі уявити. Вибір у них був один — боротися чи стати частиною цієї жахливої гри.

Темрява оповила їх, коли вони вбігли до лісу, а кожен їхній крок залишався невиразним серед шурхоту під ногами. Повітря було важким, насиченим холодом і тривогою. Жоден із них не міг сказати, що знає, як діяти, як дістатися звідси. Вони були самотні серед цих безжальних істот. І хоча страх сковував їхні серця, щось ще більше почало визирати з глибини кожного з них — воля до життя, що тримала їх у цей момент.