Пітер Уоттс - Сліпобачення

поступово до- та переписуючи її. «Фактично, — жартує Воттс, — моїм першим актом літературної творчості була тристорінкова новелізація радіоадаптації фільму, що був заснований на романі. Тепер, коли минуло стільки часу, мені приємно усвідомлювати, що вже 1966 року я був настільки глибоко занурений у мультимедіа. Я справді випереджав свій час».

Знання фантастичного канону, гра із ним — обов’язкова складова більшості воттсівських текстів. У багатьох із них ми бачимо відсилання до класики та сучасників жанру, від того ж таки Берна до Роберта Гайнлайна, Девіда Бріна, Станіслава Лема. («Соляріс» Воттс вважає взагалі одним із тих романів, що значно вплинув на нього як на письменника, — і це помітно: тема іншопланетного життя і чужорідного розуму стала ледь не основною у творчості канадійця.)

Його оповідання «The Things» (2010) переосмислює історію культового фільму Джона Карпентера «The Thing» (1982), який, своєю чергою, був екранізацією культового ж оповідання «Хто там надходить?» (1938) Джона Вуда Кемпбелла, знаменитого редактора часопису «Astounding Science Fiction/Analog Science Fiction and Fact». Якщо у першоджерелі полярники видобувають із льоду космічний корабель і стикаються з іншопланетною істотою, котра здатна змінювати свою зовнішність, то у Воттса ту саму історію розповідає власне ця істота. Динамічний сюжет поєднаний у нього з міркуваннями щодо того, якими шляхами може піти еволюція та яким може бути розумна істота, що постала в інших, неземних умовах.

Вкоріненість у мас-культурне поле, здатність грати на ньому Воттс виявив і в романі «Crysis: Легіон» (2011). До певної міри це був крок назад: новелізація компьютерної гри, текст переважно «для своїх» — а водночас виклик для письменника, що не звик просто переказувати чужі сюжети. У своєму — визнаємо — найслабшому з романів Воттс однак показав клас: презентував цікаві ідеї щодо природи Чужих, показав, як змінюється свідомість героя під дією зовнішніх чинників…

Звісно, на власному полі Воттс вміє грати краще і глибше. Скажімо, у «Ніші» та потім у «Рифтерах» з’являються жуль-вернівські мотиви, а до них додаються шанобливі поклони у бік інших письменників. Головну героїню звуть на честь Артура Кларка, одну з її колег — на честь Джеймса Балларда. Кларк, як відомо, багато років жив на Шрі-Ланці, захоплювався дайвінгом і чимало писав про підводний світ. Баллард, натомість, у своїй творчості багато досліджував те, яким чином змінюється людська психіка під тиском зовнішніх обставин, у екстремальних ситуаціях.

У «Рифтерах» же з’являються чи не найулюбленіші з інтертекстуальних відсилань Воттса — як не дивно, до Біблії. Головна героїня трилогії, Лені Кларк, по суті, стає водночас новим мессією, що несе нову істину, котра має докорінно змінити світ, та антихристом, який цей світ має знищити. Її повернення з глибин — повернення зі своєрідного Пекла — призводить до появи справжнього культу, її послідовники з’являються в усіх куточках Землі. Сама Кларк з’ясовує, що не знала, ким були її справжні батьки. Її тіло стає основою причастя для тих, хто — свідомо чи ні — стане носієм нової істини…

І це тільки основні паралелі, в трилогії їх значно більше.

Пізніше ми побачимо посилання на біблійні тексти й у оповіданнях «В очах Господа» (2008) та «Малак» (2010), а тему віри Воттс візьметься досліджувати в продовженні «Сліпобачення» — романі «Ехопраксія». Раз по раз він дивує читача, який від твердої наукової фантастики чекає на все, що завгодно, — тільки не дискусій про природу віри. Тим більше — дискусій цілком обґрунтованих, із численними посиланнями на найсвіжіші наукові статті у шанованих виданнях.

І все-таки повторимо: навіть за цих умов Воттс мав усі шанси потрапити до такої собі Ліги почесних диваків — бути серед небагатьох «твердих фантастів», яких читає вузьке коло читачів з науковими ступенями в анамнезі.

Та він спромігся на більше, бо… Ви ж пам’ятаєте про вампірів, правда?

4.

Це сталося на фестивалі фантастики в Едмонтоні. Організатори чомусь запросили його на дискусійну панель, присвячену вампірам. Як пояснює сам Воттс, чи не знали, що він там понаписував у своїх книжках, чи не дуже добре до нього ставилися.

І от, поки колеги обговорювали серіал «Баффі», романи Брема Стокера та Енн Райс, Воттс вирішив розважитися й спитав себе: а за яких умов цей суперечливий, із абсурдними обмеженнями фольклорний персонаж міг би бути реальним?..

На той момент він навіть і не думав про «Сліпобачення». Ідея виникла, він її запам’ятав — та й відклав до кращих часів.

А потім, коли почав працювати над концепцією роману, зрозумів, що в ній є порожнє місце — от якраз під вигаданих ним вампірів.

Звісно, про вампірів писали і до Воттса, навіть відправляли у космос, — згадаймо хоча б «Космічних вампірів» (1976) Коліна Вілсона. Так само й про перший контакт до Воттса написано було стільки творів, що вистачило б на добрячу багатотомну антологію.

Воттс зробив кілька наступних кроків. Узявши абсолютно заштампований, висотаний досуха образ з поп-культури, він зробив його оригінальним, справжнім.

А потім перетворив його ж на уречевлену метафору. Вампіри зі світу «Сліпобачення» — те саме дзеркало, якого так не вистачало людству, щоб відкинути власні забобони й упередження стосовно своєї природи. Вони — водночас вбивча сила, нищівна й безжалісна, і те, що здатне змінити, змістити погляд людини на саму себе.

Роль вампірів — таких, якими їх вигадав Воттс, — для «Сліпобачення» виявляється винятковою, ключовою. Тільки у поєднанні фольклорного (читай — породженого культурним полем) та природного, на контрасті одного із іншим, з’являється та сама оптика, що дозволяє в принципі говорити про явище сліпобачення. Про існування того, що ми не помічаємо. (Або помітивши — клякнемо, як це стається із вампірами, що побачили хрест.)

Пошук осмисленості там, де смислу може не бути взагалі, дослідження самої природи розуму та свідомості, — це теми, до яких Воттс підводить читача на всіх рівнях. Космічний корабель «Тезей», як і його античний тезка, стикається із лабіринтом — кораблем Чужих, який недаремно названо «Роршахом». Як відомо, аби вийти з лабіринту, слід зрозуміти принцип, за яким, власне, його створено. Та якщо ви маєте справу із плямами Роршаха, єдиним джерелом інтерпретації буде ваш власний мозок, чи не так?..

І це — тільки перший з багатьох шарів інтерпретації «Сліпобачення».

Ми, звісно, не позбавлятимемо читача насолоди самому пройти цим лабіринтом, додамо лише одне. Воттс не тільки вміє віртуозно поєднувати образи поп-культури з найновішими досягненнями науки. Він робить це на рівні, недоступному більшості його колег.

Як не дивно, зазвичай фантасти у своєму письмі буквальні. Вони вигадують нові явища та нових істот, однак описують їх, не