Агата Крісті - І не лишилось жодного

ваша репутація хорошої людини в скрутному становищі. Я уповноважений вручити вам сто гіней в обмін на те, що ви вирушите у Стіклгевен, графство Девон. Найближча станція – Оукбридж, там вас зустрінуть і відвезуть до Стіклгевена, звідки моторний човен доставить вас на Солдатський острів. А там ви опинитеся у розпорядженні мого клієнта.

Ломбард раптом запитав:

– На який час?

– Не довше ніж на тиждень.

Погладжуючи вусики, капітан Ломбард сказав:

– Ви ж розумієте, що я не робитиму нічого незаконного?

Він спрямував свій різкий погляд на Морріса. На товстих семітських губах містера Морріса з’явилася слабка усмішка, у той час як він серйозно відповів:

– Якщо вам запропонують щось незаконне, у вас, звісно, є повна свобода відмовитися.

Клята слизька тварюка ще й усміхалася! Здавалося, ніби він чудово знав, що в житті Ломбарда законослухняність не завжди була sine qua non…2

Губи Ломбарда скривилися у гримасі.

Їй-богу, раз чи двічі він дуже ризикував! Та завжди виходив сухим із води. Насправді мало що могло його спинити.

Ні, мало що його зможе спинити. Він сподівався, що цього разу приємно проведе час на Солдатському острові.

ІV

У вагоні для тих, хто не курить, за своєю звичкою надмірно виструнчившись, сиділа міс Емілі Брент. Їй було шістдесят п’ять років, і вона несхвально ставилася до розхлябаності. Її батько, полковник старого вишколу, звертав особливу увагу на осанку.

Сучасне покоління було безсоромно розпущеним: і в їхньому вагоні, і будь-де.

Огорнута аурою доброчинності та непоступливих принципів, міс Брент сиділа в переповненому вагоні третього класу, переможно піднісшись над його незручностями та задухою. Тепер люди стільки галасу здіймають через кожну дрібничку. То укол їм треба вколоти, щоб вирвати зуба, то приймають снодійне, бо не можуть заснути, то подавай їм м’які крісла та подушечки; а дівчата й узагалі дозволяли собі одягатися абияк, а влітку безсоромно лежали напівголі на пляжах.

Міс Брент стисла губи. Вона могла б навести багато таких прикладів.

Вона пригадала торішню літню відпустку. Можливо, цього року буде по-іншому. Солдатський острів…

Подумки вона вкотре перечитала того листа.

Дорога міс Брент!

Сподіваюся, що ви ще пам’ятаєте мене. Ми разом відпочивали в пансіоні у Белгевені в серпні кілька років тому, і здавалося, у нас було стільки спільного. Тепер у мене власний пансіон на острові поблизу узбережжя Девона. Я гадаю, що це місце стане відкриттям для тих, хто любить домашню кухню та милих старомодних людей. Жодних оголених тіл і грамофонів до пізньої ночі. Я була б рада, якби ви влаштували так, щоб провести літню відпустку на Солдатському острові, звісно ж, безкоштовно, як моя гостя. Чи підходить вам початок серпня? Скажімо, восьме число.

Сердечно ваша

А. Н. О.

Хто б то міг бути? Підпис було важко прочитати. Емілі Брент роздратовано подумала, що надто багато людей підписуються зовсім нерозбірливо.

Вона почала згадувати людей із Белгевена. Вона їздила туди два літа підряд. Там була приязна жіночка середніх років. Міс… міс… як то її звали? У неї ще батько був каноніком. То була місіс Олтон… Ормен… ні, її точно звали місіс Олівер! Так, Олівер.

Солдатський острів! Газети щось про нього писали, щось про кінозірку, чи то був американський мільйонер?

Звісно, такі місця часто продаються дешево: острови не всім підходять. Люди гадають, що то дуже романтична ідея, та коли починають жити на острові, то виявляють різні недоліки, а потім тільки раді продати його.

«У будь-якому разі, ця відпустка мені нічого не коштуватиме», – подумала Емілі Брент.

Її доходи значно знизилися; багато дивідендів не виплачувалося, тому вона не могла пропустити цю можливість. Якби вона могла трохи більше згадати про місіс… чи можливо, то міс Олівер?

V

Генерал Макартур визирнув у вікно вагона. Потяг саме в’їхав у Ексетер, де генерал мав пересідати. Скільки часу змарновано на тих потягах на бічних залізничних лініях! Навпростець до того місця, Солдатського острова, рукою подати.

Він не міг згадати, що то за чоловік, той Оуен. Мабуть, друг Спуфа Леґґарда й Джонні Дайєра.

«Приїдуть кілька старих друзяк… згадаємо давні часи».

Так, він би з радістю побалакав про колишні дні. Останнім часом йому здавалося, що товариші намагалися уникати його. Усе через ці чортові чутки! Клянуся Богом, важко було, та відтоді минуло майже тридцять років! Видно, Армітейдж розляпав. Кляте щеня! Та що він про все це знав? Краще про це не думати! Багато чого можна собі нафантазувати, якщо друзі дивно на тебе поглядають.

Солдатський острів! Цікаво його побачити. Про нього чимало пліткували. Навіть казали, що то Адміралтейство чи міністерство оборони, чи то військово-повітряні сили придбали його…

Будинок побудував молодий Елмер Робсон, американський мільйонер. Казали, що вклав туди тисячі доларів. Небачена розкіш…

Ексетер! І ще годину чекати! А він не хотів чекати. Він хотів їхати…

VІ

Лікар Армстронґ вів свій «морріс» Солсберійською рівниною. Він дуже втомився… Успіх має зворотний бік. Був час, коли він сидів у своєму кабінеті на Гарлі-стрит, відповідно одягнений, у оточенні найновіших медичних приладів і найрозкішніших меблів, і чекав, чекав багато порожніх днів на успіх або невдачу…

Усе вдалося! Йому пощастило! Він був везучим і вправним. Людина на своєму місці. Та для успіху цього недостатньо. Треба мати везіння. І він мав! Безпомилкове встановлення діагнозу, кілька вдячних пацієнток, жінок грошовитих та при посаді… і розійшлася слава:

«Зверніться до Армстронґа, хоча й молодий лікар, але такий розумний. Пем стільки лікарів обійшла за ці роки, а він одразу ж вказав на проблему». І закрутилося…

Тепер лікар Армстронґ домігся повного успіху. Цілими днями завантажений роботою. Вільного часу в нього майже не було. Тому цього серпневого ранку він радів, що їде з Лондона й кілька днів проведе на острові поблизу девонського узбережжя. Це була не зовсім відпустка. Лист, який він отримав, був розмитий у висловлюваннях, та до нього доклали переконливий чек. Гонорар солідний. Ті Оуени, напевно, купалися у грошах. А невеличка трудність, здавалося, у тому, що чоловік побоювався за здоров’я своєї дружини й хотів дізнатися діагноз, не потривоживши її. Вона не хотіла навіть чути про лікарів. Нерви в неї…

Нерви! Брови лікаря піднялися. Ох, ці жінки та їхні нерви! Хоча все-таки для його бізнесу це було на руку. Половина жінок, які приходили до нього на консультацію, найбільше страждали від нудьги. Та вони не подякують, якщо наважишся сказати це їм напряму! Завжди можна щось придумати.

«Нетиповий випадок (якась довга назва), нічого серйозного, але потрібно трохи підлікуватися. Лікування дуже просте».

Ну, якщо до цього дійшло, то найкращий засіб у медицині – віра в одужання. З цим